Чтение онлайн

Олександр подививсь на годинника: без чверті десята. До Ставищ він доїде за дві години… Треба їхати.

Мостовий взяв у райкомівського сторожа ключі від гаража і вивів машину. В дорозі подумав, що треба було б надягти новий костюм, білу сорочку, поголитись. Все-таки вони не бачились стільки часу. Не забула, заїхала… Як зустріне його Тамара? Зрадіє. Пригорнеться, плакатиме, бо в неї «сумно і бридко на душі»… Невже вона кохає його? А він?

Небо, затягнуте хмарами, сіяло мжичку, ще не наважуючись породити першого весняного дощу. Бруківка вкрилась ожеледдю і блищала, як скло. Мостовий зменшив швидкість. На концерт він, звичайно, не встигне. Але розшукає Тамару. Добре, якби в готелі в неї була окрема кімната. В крайньому випадку, вони спокійно можуть посидіти в машині. Він і маленька, напівзабута ним Тамара. Один рядок, написаний жінкою, навіяв спогади і розбудив давні почуття. Зараз Сашко не міг розібратися в них. Що жене його вночі по цій слизькій дорозі? Любов? Ні, просто йому хочеться побачити Тамару. Він буде холодний і недоступний. Ось заходить до її кімнати… Тамара збентежена, здивована його появою.

Тамара.Сашко! Я ніколи не думала, що ти приїдеш… Це для мене таке щастя! Я так хотіла бачити тебе.

Він (холодно).Не сподівався, що можу ощасливити тебе. Цю властивість я вже втратив, Тамаро… Давно…

Тамара.Не смій так говорити! Я люблю тебе.

Він.Про свою любов ти згадала по дорозі на Косопілля?

Тамара.Для кохання доріг нема. Не будь таким гордим. Я так страждаю…

Якщо Тамара скаже ці слова, то він, можливо, змінить тон. Заспокоїть жінку. Вона справді страждала ці роки і думала тільки про нього. Чому ж він повинен бути жорстоким? Вона була хорошим дівчам, і він любив її… Тепер знову зустрів свою любов. Томцю, дорога Томцю, як добре, що ти написала! Я теж люблю тебе. Ні, я знову полюбив тебе. Ми будемо разом… Я заберу тебе. Так, він з нею одружиться. З'явиться господиня в його маленькій квартирі. Настав час подумати про сім'ю. В уяві чомусь спливає Галина. Але Сашко не хоче думати про неї. Він їде до Тамари, на зустріч зі своїм першим коханням.

Ставище спить. Готель мусить бути в центрі. Так і є: довга хата з маленьким ганочком — «готель». Жодне вікно не світиться. Зараз він розбудить її.

Але спочатку треба було розбудити чергову. Олександр постукав. Хтось причовгав до дверей:

— Мєстов нема.

— Відчиніть, будь ласка, мені треба бачити артистку Тамару Крайниченко.

— Артисти сплять.

— Але я приїхав здалеку, я повинен бачити її.

Нарешті двері відчинились.

— У якій вона кімнаті?

— У дев'ятій, в отому кутку,— показала чергова. Олександр навшпиньках ішов у кінець довгого коридора. Ось дев'ята. Серце мало не вискочить. Треба взяти себе в руки. Постукав.

— Хто там? — почувся хрипкий чоловічий голос.

— Пробачте,— тихо сказав Олександр,— напевне, чергова переплутала… Ви не знаєте випадково, у якій кімнаті зупинилась Крайниченко? Тамара…

— А ви хто?

— Я її… знайомий. Моє прізвище Мостовий.

— Ой,— почув за дверима. Потім щось упало. Шепіт. Перекинувся стілець. Хвилина може тривати вічність.

Злюзований ключ ніяк не відмикає замка. Крутиться собі. Нарешті він за щось зачепився. Тамара відчиняє двері не більше як на ширину долоні і вмудряється пролізти через цю щілину. Вона мружиться від тьмяного блиску маленької лампочки і кутається в халат. Від неї пахне якимсь кремом і цигарковим димом. На ногах замість хатніх «шльопанців» — жовті чоловічі туфлі, з обідраними носками…

Тамара. (пошепки).Ти… Я ніколи не думала, що ти приїдеш. Це так… несподівано. Жахливо. Розумієш… Я… ми…

Мостовий.Я все розумію. Пробач, що потурбував.

Тамара.Ти нічого не думай, то… один… наш… мій…

Мостовий.Я тебе не питаю, хто він.

Тамара.Це жахливо, ти можеш подумати про мене таке, що… А я…

Мостовий.«Сумно й бридко на душі»… Ех, ти… Приємних снів!

Олександр повернувся і пішов довгим вузьким коридором. Він не бачив, як у Тамари налились слізьми очі. Він не знав, що це були найтяжчі хвилини в її житті.

Жінка ступила кілька кроків за Мостовим, і туфлі поспадали з її маленьких ніг. Хіба можна догнати кого-небудь у таких туфлях, якщо тобі навіть двадцять чотири роки?

*

Косопільські півні, явно компрометуючи місто, яке ще до цього часу не мало вежі з годинником, на всі голоси повідомляли, що наступає світанок. Олександр поставив машину біля своєї квартири — все одно скоро на роботу.

У кімнаті і в кухні було холодно — ніхто ж не натопить. Увімкнув електричну плитку — не горить. Чорт з нею, сніданок можна приготувати і на примусі. Мостовий скинув пальто, зайшов у кімнатку. Тут порядок військовий, лише книги на етажерці припали пилюкою. Давно не брав їх у руки… Щодня в колгоспах. І не видно цьому кінця. Куди треба і не треба — Мостовий, бо в того жінка, в того діти, а йому що, молодому, нежонатому… Сьогодні теж поїде днів на чотири. Якщо Бунчук не викличе на бюро. Хай викликає. Але він не дозволить поводитися з ним, як з хлопчиськом.

Над столиком у саморобній березовій рамці висить карточка Тамари. Обличчя натхненне і якесь загадкове. Гарна. Фотографія летить через усю кімнату в кухню. Ох, ці загадкові посмішки!

Клятий примус шипить, спалахує і гасне, наповнюючи кухню їдким чадом. Хіба цю яєчню можна їсти? Олександр швидко голиться, випиває склянку чаю і їде в райком.

На холодній підлозі лежить у березовій рамці натхненна, загадкова Тамара…

Бунчук уже в кабінеті. Він приходить раніше за всіх. До початку робочого дня встигає обдзвонити сусідів і декого в обласному центрі. Це своєрідний збір інформації та новин. Хоч би як йшли справи в районі, Бунчук ніколи перед сусідами не хвалиться, а навпаки:

— Та куди нам! Ми, знаєш, люди маленькі… У президіях не сидимо, ми більше на полях… Ми — хлібороби… Ти ж бачиш по зведеннях — середнячки… Ви до начальства ближче, а ми…

З обласним центром розмова інша:

— Бунчук турбує. Як там ви? Ми стараємось… Не підведемо… Так і передай першому… Не збирається в наші краї?.. Якщо хтось виїде в нашому напрямку,— дзв'якни… Забуваєте, забуваєте нас. Ми це питання підтягнемо…

Мостовий заходить до кабінету першого секретаря:

— Я сьогодні їду на Городищенський кущ — за планом, партійні збори в трьох колгоспах.

— Знаю. Натискай на питання гною, надоїв і насіння. На бюро приїжджай у суботу. Підготуй пояснювальну записку про Сосонку, а я сам побуваю там. Нарубав ти дров, Мостовий, у цих питаннях. Якщо по молодості — допоможемо, а підеш проти течії — знесе. Не таких, як ти, зносило,— багатозначно підняв пальця.— Ось так.

Олександр мовчки вийшов.

«Треба шукати іншого,— думає Бунчук,— бо з цим спільної мови не знайдеш… Дійшло до того, що Мостовий на бюро виступає проти думки першого секретаря! А як на конференції чи на активі вилізе на трибуну? Від цього кар'єриста можна всього чекати. Грубки він топить і з дівчатами танцює! Авторитет дешевий заробляє. Нас не проведеш!»

Бунчук натискує кнопку дзвінка:

— Машину! Я — на район.

У п'ятницю йому протелефонував секретар обкому партії Шаблій:

— Я не знав, що ти такий пробивний, Петре Йосиповичу… Ні-ні, ти не прикидайся. Я про твого посланця кажу. Мені дзвонили з ЦК… Хто цей Гайворон?

Дрібний піт виступив на обличчі Бунчука:

— Та це із Сосонки. Студент один. Я цим питанням, Павле Артемовичу, займався персонально, так що… ми тим фантазерам…

— Молодець,— почулось у трубці.— Він був на прийомі в ЦК… Так, у першого… Що? Ти до нагороди цього Гайворона представ… Значить, так, рішення, щоб підключити до державної енергосистеми колгоспи, поблизу яких проходить високовольтна лінія, підписане. Матеріали виділені з фондів Держплану. Завтра першу партію відвеземо в Сосонку, ініціаторам. Так що вітаю, це велика справа.