Чтение онлайн

— Це правда, отче, — відповів Яків пригнічено.

— Тож тікати від них треба, — бурмотів і далі Єремія, від цієї розмови тішився він, бо так від смутку рятувався, що наслало йому Прохорове питво. — Від цього світу тікай: брехливого, облудного й невиносного. Іди до нас, і пізнаєш святу істину, полегші великої зазнавши…

Стояв перед Яковом, що Іоанном мав стати, чорний, зігнутий, з поглядом блискучим, але й темним, і показував перстом у бік монастиря. Отож, покликаний тим перстом, рушив Яків туди, щоб забути світ і всі приваби його, щоб забути імя власне і пристрасть свою непогамовану. Там, за спиною, лишалися вулиці й будинки, повні істот у довгих одежах і з довгим волоссям, з очима, що розтинали його серце, з тою силою притягальною, якій не міг опертися: вони були як вогонь манливий, в якому згоряють нерозважні метелики; вони — повні чару, від якого все тіло сковує, вони — прегарні, але краса їхня тільки для того і є, щоб зманити й погубити. З такими думками входив у монастир Яків той, що вже трохи Іоанном став; думав він, що так наближається до бога, але саме від бога тікав. Забув і він, і Єремія, котрий його з пуття збив, що жінка так само богом сотворена істота, що жінка з'явила сина божого, і його, і Єремію, що жінка володіє вищою таємницею народження, а тим самим життя утримує у світі. Забули вони, що хоч Єва і зірвала заказаний плід, укусив його все-таки Адам, і що богові угодне було те дійство, щоб людське плем'я землю заселило. Вона, жінка, — як земля наша всеплодюща й багата, і хоч гріх і вона сотворяє, більше грішить усе-таки чоловік — це він убиває, нищить і топче. Любов у неї бог засіяв, а коли живе любов у ній — не віддалена вона від бога, а у ньому є. Лихі пристрасті, в які упадає, — це світові пристрасті, і не її за це судити, а світ. Через це осмілююся вістити я, недостойний раб божий Семен, що все, любов'ю позначене, боже є, а ненавистю позначене — дияволове. Бог і диявол однаково осілля в людській душі мають, і це незалежно від того, чоловіча то чи жіноча душа. Хто ж постає проти життя творення, той на бога руку підіймає, і мста на того впаде, адже проти богоматері він заповзявся. Отож і кажу я: не до бога йшов той наполовину Яків, а наполовину Іоанн, а від бога; богом йому велику пристрасть було дано, а він, замість лишити на землі родину численну й плодющу, кинув себе у темряву на поталу. Забув учення боже, яке вістить: не за себе дбайте, а добрі діла на землі сійте, тоді й благословенні будете.

Не диво, що не знайшов полегші в монастирі Іоанн, хоч все він робив для свого спасіння: по два і по три дні лишався без їжі, бувало, що й цілий тиждень нічого не їв, спрагою великою себе зморюючи. Важкі вериги носив на собі і без сну проводив цілі ночі, боячись видив дивоглядних: вночі-бо не міг кермувати снами. Стулював повіки, і знову бачив гурт голих дівчат на ясно-зеленій траві, а були той луг і ті голі тіла густо залиті сонячним промінням: кожна квітка там пахтіла й променіла, наче дорогоцінне каміння, а тіла набували такої витонченої й досконалої краси, що гарнішого й придумати годі. Часом дівчата бігли через золотий пісок до яскраво-синьої води й плескалися там, виринаючи, й поринаючи, й поблискуючи лискучими тілами. Приходила до нього й Настка, і він наказував їй роздягтись, і дивився, як засвічується вона перед його зором — одна із кількох, що танцювали на прибережному лузі. Дихало її тіло неземним ароматом, стояла перед ним дівчина із засоромленою усмішкою, очі її при цьому вогнисто полум'яніли, а на щоках розквітали червоні підківки. Шия в неї була довга й біла і вигиналася граційно, двоє великих, пружних персів сяяли перед ним, як свічники, і вогники тих свічок були темно-червоні. Живіт був як біле несіяне поле, розкішно округлювався, круті клуби розширювалися й розкривалися, наче велика, біла, з темними тичинками посередині квітка — від неї текли круглі, стрункі, лискучі ноги, де кожна лінія найм'якша й найпогідніша.

Дівчина звела руку, також білу і звинну, — хитнула до нього, наче пташиним крилом.

— Вернися! — сказала йому Настка голосом, як молоко із золотом. — Вернися, любий, бо я друга половина плоті твоєї, тяжко мені жити розполовинено. Це бог так велів, що жінка від плоті чоловіка, і мука твоя триватиме, доки розполовинене тіло твоє у світі блукатиме. Давай з'єднаємо тіла, і побачиш, як усе в них приладжено, щоб злитими бути. Солодку утіху відчуєш і легко й просто станеш жити…

Прокидався Іоанн весь мокрий, начебто хто крижаною водою його ошпарював, думав він, що це диявол спокушає його, через те молився цілу ніч і бив поклони, аж лоб йому ставав червоний, і боявся тоді вже й очі склепити: знав, що знову прийде до нього те ж таки видиво і знову почує знадні слова.

— Себе ти даремно на муки прирік, — звучав йому солодкий і милий голос — На муки й мене прирікаєш, бо я твоя суджена і не знатиму без тебе щастя. Мені призначено з тобою в цьому світі одне тіло складати, і не буде щасливий інший, з яким я його складу, окрім тебе. Стогне моя душа, любий, і плаче, бо відійшла від мене половина моя, якій мала я служити й улягати. Порожній світ навколо мене, любий, і знаю я, що порожній світ навколо тебе. Тож кличу тебе, почуй мене: прийди найскоріше, інакше змушена буду іншої, чужої долі шукати.

Він прокидався і чув, що очі в нього мокрі від сліз, але думав: то диявол його спокушає, і не спав після того. Коли ж засинав, то бачив, що Настка стоїть перед ним одягнена, смутне обличчя має і смутну вибачливу усмішку. І в цій смутній іпостасі була вона не менш гарна, навіть тоді, коли й одежа на ній темніла, а темніла завжди, коли він її проганяв.

Так три роки провів Іоанн і не знайшов собі спокою. Тоді струснув він головою, наче хотів примари від себе прогнати, і пішов до Єремії, який звабив його в монастирі зачинитися.

— Ти обіцяв мені звільнення від моєї лихої пристрасті, — сказав понуро й рішуче, і очі його під навислими бровами стали круглі, малі й колючі… — Але не звільнився я від неї, а ще більше у той вогонь упадаю…

Єремія випив тоді тільки ковток Прохорового питва, і світ для нього був квітами засипаний. Тому й усміхнувся він на Іоаннові слова найспокійніше.

— Значить, мало молишся, — сказав він.

— Цілі дні і ночі — це мало?

— Все від тебе залежить, Іоанне, — сказав Єремія. Йому не хотілося вступати в розмову, бо навколо цілий світ був квітами застелений. Хотів спокою й самотності, хотів сидіти отак на колоді під деревом і дивитися на квіти.

Однак цей настирливець пристав до нього, як смола.

— Як це від мене залежить?

— Стеж за собою, — вже роздратовано сказав Єремія, — щоб не сталося чогось більш гіркого. Щоб не постраждав ти у бутньому віці!

Тоді ступив до Єремії Іоанн, начебто бити його збирався, спинився біля нього і задихав важко й погрозливо.

— Здається мені, — сказав він іржаво, — що завів ти мене, отче. Навіщо терплю таку муку?

На те зів'яли довкола Єремії всі духмяні і гарні квіти, і став він наче камінь холодний. Кам'яні повіки розплющилися і позирнули на Іоанна з глибини вічної своєї, непорушної мудрості. Здалося під ту хвилю Іоаннові: величезна, стара й умудрена ящірка на нього дивиться.

— В міру терпіння твого, — сказав жорстко, чітко й неголосно Єремія, — навів бог на тебе покуту, щоб ти очистивсь, як золото у вогні. Господь не посилає людині спитування вищого за силу її, щоб вона не знемогла, але як пан сильнішим рабам дає важчу роботу, так і тобі посилає важчі випробування.

— Я вже все спробував, — сказав Іоанн, відступаючи від Єремії. — Немає мені звільнення.

— А ти зачинися, — тонким і благим голосом сказав Єремія. — Зачинися і взнаєш мою правду: боротьба припиниться, і господь допоможе тобі молитвами святих своїх…

Вони стояли й дивилися один на одного. В очах у Іоанна були біль і надія, а в очах Єреміїних — важка і неповоротка мудрість.

Я застав Єремію в монастирі уже зовсім ветхим деньми. Він сідав коло била і годинами сидів завмерло, чимось і справді нагадуючи ящірку: очі його спали і не ворушився жоден м'яз. Кожен, однак, знав, що він не спить, а пильно за всім стежить: знав він про братію більше за ігумена і не все виповідав, хоч годі було вгадати, що зі своїх помічень він виповість, а що ні. Через це його боялися більше, ніж ігумена, і якомога оминали; був він через те самотній: не мав серед братії ні приятеля, ні доброчинця. Помітивши, що і я стежу за братією, він раптово возлюбив мене, приманював сісти біля себе й оповідав. В тихі літні, осінні чи й зимні вечори, коли все завмирало й утишувалося, коли приходив на землю первісний мир і всяк живий намагався ані махом не порушити його, саме тоді розплющувалися ящурячі Єреміїні повіки, і я бачив непритлумлені старістю зелені очі старого. Оповідаючи, дивився він у далину, можливо, на Дніпро, якого клаптик мерехтів унизу, чи на човна, що їхав і не міг переїхати те плесо. Голос його плив тихо й розважно, наче непідвладний господареві, бо його зелений, ясний зір і хрипкий, таки старечий голос не поєднувались. З того виснував я таке: був непомірно мудрий Єремія, але майже завжди чинив не так, як думав. Кількох своїх приятелів він по-зрадницькому виказав ігуменові, а ретельність у вірі мав більш удавану, ніж правдешню. Любив часом і покпити, однією із таких насмішок й була Іоаннова історія. Нікому не віддав серця Єремія у житті своїм, а я, хоч і був удостоєний його довіри, не міг не пізнати: не любов покликала його зблизитися зі мною, а самотність: горе-бо тим, котрі ховають сокровенне й не можуть виповісти його — вони як дерева дупласті: досить однієї бурі, і вони ламаються. Через це і шелестять так нервово листям, прагнучи набутись у цьому світі, — пора рокова для них щохвилини може настати. Та хоч і мав Єремія багато літ, мабуть, ніхто із тепер живої братії не дочекається його останнього часу: переживе він нас усіх. Смерть же його ні в кого жалю не викличе, бо ніхто не бував ощасливлений його добродійством.

Однак не для суду й осуду я це пишу. Мимовільно проривається воно в мене, та й Іоанна я начебто засудив — гріх то мій великий.

Хто може міряти рацію існування людини, хто має право сказати рішуче: ось праведник, а це лиходій. Все в житті переплетено надто складно, і наш блідий розум відчуває тільки тінь світобудовної сітки. Тінь речей і людей, бо кожна річ чи людина назверх тільки частину якостей своїх виставляє, решта в неї — сокровенне, і все залежить, чи настане колись для неї "нагода їх виставити. Однак годі вимагати від мене й голої безсторонності, сказано-бо мудро: кожна людина — лож і про лож оту вона не все відати може.

Відтоді й поселився Іоанн у тісному та скорбному місці, зачинившись у печері. Пішов із ночі перехідної у ніч цілковиту, а саме ночі його якнайбільше непокоїли — це стало ще одним випробуванням для його духу. Відразу завітала в його темінь Настка і оплакала його гірко. Спершу була вона в чорному вбранні, і сльози її лилися нестримно й гірко — увіч уздріла: віддаляється все далі її суджений. Він дивився на її сльози спокійно, бо той плач у власній правоті його переконував, і мав через те кам'яне обличчя й крижані, замерзлі очі. Тоді захотіла Настка розтопити його лід, і поступово почала світлішати її одежа. І от в одному з чергових видінь побачив він її знову таку, якою на тому ясно-зеленому лузі запам'ятав. Ясна, гарна, у білій одежі, з важкою косою за плечима, з очима великими й ласкавими, вона йшла просто на нього й осяювала його усміхом лагідним і привабним.