Чтение онлайн

— Тобі ще два роки носити зелений картуз із зірочкою, а мені треба завтра або через тиждень насовувати на голову яку-небудь клапоуху шапку або кепочку з ґудзиком.

— В чому ж справа? Залишайся на кордоні.

— Ні, поїду. Одна нога моя уже там, біля матері… — Він гірко посміхнувся. — А друга, можливо, так і залишиться тут.

Позітхавши, Каблуков підвівся і, взявши у Степанова ліхтар, пішов назад по дозорній стежці. Знову електричний промінь заковзав по чорній глянцевій смузі, знову Каблуков не зводив з неї очей. Напроти розбитого блискавкою дерева, на правому флангу дільниці застави, йому здалося, що КСС має незвичайний вигляд. Він зупинився.

Придивившись, Каблуков виявив дуже слабкі, невиразної форми відбитки. Їх було двадцять шість. Розміщені вони були приблизно на віддалі 80 сантиметрів один від одного, впоперек усієї смуги, від краю до краю. Форма відбитків не подібна ні до сліду людини, ні до сліду звіра.

— Напевно, хитро вигаданий слід. — Каблуков став навколішки, пильно оглядаючи відбитки. — Так, маскований. Порушники! — твердо заявив він, підводячись.

Мабуть, жодне слово не впливає на прикордонника з такою силою, як це специфічне — «порушник». Там, у тилу, потім розберуться, хто він, цей порушник, якого рангу, куди і звідки йшов, з яким завданням. А перед прикордонником, коли на його дільниці порушник проривається через державний рубіж, стоїть єдине завдання — якомога швидше піймати ворога і знешкодити його або знищити.

Вимовте найтихішим шепотом у головах хворого прикордонника: «Порушник» — і він усе зробить, щоб підвестися. Скажіть це тривожне слово втомленому солдатові, який тільки-но повернувся з наряду, — і він миттю взується і одягнеться, схопить гвинтівку з примкнутим штиком і буде готовий до найзапеклішого бою з ворогом, до сутички сам на сам, до тривалого переслідування — по ущелинах і горах по тайговому лісі, по болоту, по глухих комшлових зарослях, по піщаній пустелі.

Все, що займало думки Каблукова до цього часу, він відкинув, забув. Бачив лише сліди на КСС.

— Чуєш? — здавленим шепотом спитав Степанов, торкаючи єфрейтора за плече. — Хтось іде.

Каблуков виключив ліхтар і навів автомат у бік кордону, на звук кроків, які швидко наближалися.

Інструктор служби собак старшина Смолярчук вийшов на охорону кордону близько десятої години вечора, його супроводжував рядовий Салтанов і слідча вівчарка Витязь. Від застави до КСС вони йшли стежкою, доступною кожному прикордонникові. Перетяли службову смугу і одразу ж потрапили в зону, яка безпосередньо прилягає до лінії державного рубежу. Смолярчук кожної ночі,» в будь-яку погоду, виходив сюди і повільно крокував по добре йому знайомій стежці, бере-' гом Тиси, із заходу на схід або зі сходу на захід, контролював з допомогою Витязя вузьку смугу землі між річкою і КСС — чи немає на ній чужих слідів. Смолярчук пустив Витязя, глухо скомандував:

— Шукай!

Безшумно ступаючи своїми м'якими сильними лапами, низько нахиливши масивну голову, витягнувши хвіст, Витязь, не поспішаючи, просувався по стежці. Все для нього було тут звичним: і місцевість, і її запах. Для нього не мала зовсім ніякого значення та обставина; що ніч була непроглядна: він був здатний почути порушника і крізь товщу туману.

Як правило, слідчий собака, почувши запах порушника, шалено кидається по його сліду. Якщо інструктор поводком знизить темп погоні, собака швидко втомиться і не зможе провадити розшук.

Витязь спокійно біг вперед. Значить, Смолярчук міг бути цілком упевненим, що по дільниці ніхто з чужих не проходив.

Через однакові проміжки часу, через кожні дві хвилини, підкоряючись виробленому рефлексу, Витязь оглядався на інструктора, ніби чекаючи наказів.

Смолярчук командував шепотом, який міг уловити лише чуйний собака:

— Слухай!

Головатий, з широкими грудьми, на високих ногах, бистрий Витязь неначе кам'янів. Він слухав. Потім поволі, спокійно повертав голову в бік Смолярчука і акуратно складав вуха: все, мовляв, гаразд, можна просуватися далі. Старшина жестом посилав собаку вперед..

П'ять років тому Смолярчук одержав Витязя у школі службового собаківництва. Смолярчук потрапив туди пізніше за інших, коли вже всі собаки були розподілені. Залишалося вільним лише одне, всіма курсантами відкинуте цуценя. Воно було особливої породи, з чудовою родовідною, але захиріло через довготривалу хворобу, яка слабо піддавалась лікуванню. З ним довго возилися і кінець кінцем списали б, якби вчасно не прийшов Смолярчук. Він узяв охляле, довгоноге, шолудиве щеня під свій догляд і не пошкодував ні зусиль, ні часу, щоб виходити його…

Усім молодим собакам в перші ж дні навчання дали клички. Дістало ім'я і щеня Смолярчука. Витязем назвали його, звичайно, на сміх. Кожен курсант вважав за свій обов'язок поглузувати з голенастих ніг Витязя, з його безнадійно обвислих вух, з голого хвоста і випнутих ребер.

І перепадало ж Смолярчуку, коли він насмілювався виводити свого Витязя, вимащеного з ніг до голови задушливою ветеринарною маззю, в оточення чистих, здорових щенят!

Смолярчук займався із занедбаним подалі від собачого шуму і від шкільної метушні. Навчав і лікував. І через рік вивчив і вилікував. Витязь став невпізнанним. Зміцнів. Набрався сили.

… Пробігши метрів з п'ятдесят, Витязь зупинився, замахав хвостом і тихенько заскавучав — вірна ознака того, що десь недалеко відбувають службу свої, тобто прикордонники. Запах кожного солдата і офіцера застави Витязь добре засвоїв і ніколи не плутав його з чужим запахом.

Смолярчук прислухався. Праворуч, за лінією КСС обережно і рівномірно рухався наряд. «Каблуков і Степанов», подумав старшина.

Витязь весь час махав хвостом, чекаючи наказів. Смолярчук підкликав його до себе і, погладивши, посадив біля самих ніг.

Поки вони відпочивали, наряд, який відбував службу по той бік КСС зайшов далеко вперед. Рухався він, пильно маскуючи світло.

Але ось туманну імлу раптом прорізав промінь електричного ліхтаря. Він описав дугу і тривожно метнувся до землі, неспокійно обмацуючи її. Досвідчений слідопит Смолярчук зразу зрозумів у чім річ: на спушеному грунті виявлено сліди.

Він підняв Витязя і, викинувши руку вперед, уривчасто і владно сказав:

— Шукай!

Тривожність інструктора негайно передалась собаці, він кинувся в гущу туману, потягнув за собою Смолярчука. Той стримував його, вкорочуючи поводок.

Хвилини за дві або три збудження Витязя дійшло до краю: він кидався праворуч і ліворуч від дозорної стежки, повертався, рвався бігти вперед. Смолярчук зрозумів, що собака чує слід. Метрів за десять Витязь нахилив голову до землі, злобно наїжився і круто звернув праворуч. Смолярчук побіг за ним, в наш тил, тепер уже незважаючи на те, що топче КСС.

Момент, коли собака тільки ступив на слід лазутчика, — найвідповідальніший в роботі інструктора. Він з шаленою, сліпою силою кидається слідом за порушником, вириває поводок з рук інструктора, намагається дістати повну волю.