Чтение онлайн

Чи належала ця журнальна вирізка саме вбитому чи кому-небудь іншому? На це запитання, як і на багато інших, поки що не було відповіді. Не вияснила справи і сама Терезія Симак, яку запросили на розмову до майора Зубавіна. Він поклав перед нею збільшений знімок з убитого і спитав:

— Ви зустрічалися з цією людиною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Подумайте добре. Може, все-таки коли-небудь хоч один раз зустрічалися?

— Ніде. Ні разу. Не знаю, хто він такий.

Незважаючи на великі і довгочасні зусилля слідчих органів установити особу вбитого тоді не вдалося, і він був похований як невідомий. Лише через тривалий час, завдяки зусиллям багатьох людей, з'ясувалось, що вбитий був Іван Федорович Бєлограй.

Експрес, у якому виїхав з Москви Іван Бєлограй, складався з синіх суцільнометалевих вагонів з емальовими трафаретами: «Москва — Будапешт — Відень», «Москва — Прага», «Москва — Явір».

Важкі штори і легкі завіски на яскраво освітлених вікнах були розсунуті, і Бєлограй добре бачив пасажирів, які влаштовувалися на тимчасове місце проживання. Оскільки Бєлограй був людиною товариською і цікавою, то він не квапився заходити до свого вагона.

Молоді люди, по-літньому засмаглі, в однакових спортивних костюмах — у синіх, з цупкої шерсті шароварах, зібраних на кісточці, і куртках із золотим гербом СРСР на грудях — тиснулись біля відчинених вікон одного з вагонів.

Як міг Бєлограй, гирьовик і волейболіст, що кілька разів представляв Радянську Армію на фізкультурних парадах, не впізнати майстрів спорту, відомих усій країні!

— Дивись, капітане, — напучував футболістів один з тих, що проводжали, — у неділю сподіваємось почути по радіо, що над празьким стадіоном піднято червоний прапор переможця. Ми вже з батьком і по сто грамів приготували. Вип'ємо за ваше здоров'я!

— Та ви, може, і вип'єте, а от ми… наш Іван Трохимович скоро крем-соду оголосить алкогольним напоєм.

Бєлограй, усміхаючись, пішов далі.

Біля сусіднього вагона стояли, несміливо взявшись за руки, зовсім молодий лейтенант і дівчина. Надовго, мабуть, розлучались закохані. Їм хотілося обійняти одне одного, та так і простояти обійнявшись до самого відходу поїзда, але вони ніяк не могли зважитись на це перед очима в такої сили людей.

Бєлограй з доброзичливою посмішкою підійшов до нарубка та дівчини, розгорнув шинель і, повернувшись до них спиною, скомандував:

— Прощайтесь!

Закохані засміялись і враз відчули, що гнітюча їх ніяковість безслідно зникла.

Іван Бєлограй уже крокував далі, не оглядаючись.

Проходячи повз інший вагон, Бєлограй звернув увагу на двох молодих жінок в котикових шубках, схожих одна на одну. Вони стояли біля вікна і так зосереджено розглядали дорожну карту, наче вони мали йти пішки, без доріг, по пустинній місцевості, а не їхати поїздом, по давно відомих, упорядкованих коліях. Іван Бєлограй усміхнувся сестрам чи подругам, і вони підвели голови, зустрілися з ним поглядом.

Він затримався ще раз, побачивши велику, чоловік з п'ятнадцять, групу молодих китайців, одягнених в однакові сині блузи. Високі і худорляві, кремезні і м'язисті, чорноволосі, шафранно-смагляві, вони оточили сивоголового чоловіка з моложавим обличчям і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на грудях й уважно слухали те, про що він їм розповідав. Дівчина в окулярах, з гладенько зачесаним, наче лакованим, волоссям жваво перекладала з російської. Червоні, пухлі її губи не закривались ні на мить, а руки раз у раз стрімко злітали вгору, немов випускаючи на волю птахів, що довго томилися в неволі.

Ще п'ять хвилин, і експрес вирушить у свою далеку дорогу — через підмосковні засніжені ліси, по весняній українській землі, через Дніпро, повз Київ і Львів, через хребти Карпат, до прикордонних берегів багатоводної каламутної Тиси, до Великої Угорської рівнини, до зелених горбів Східної Словаччини. Мало не три доби треба бути Бєлограю в дорозі. Як шкода, думав він, що касир видав йому квиток не в той вагон, де їдуть китайські хлопці і сивоголовий чоловік із Золотою Зіркою. Скільки, мабуть, цікавого довелося б йому почути від них…

Бєлограй увійшов до свого вагона. Проходячи коридором, він затримав погляд на літній жінці в темній сукні. Обличчя її здавалося Бєлограю надзвичайно знайомим, але він не міг пригадати, де і коли бачив його.

Поїзд рушив.

Сусідом Бєлограя по двомісному купе був худорлявий, з бритою головою чоловік у рогових окулярах. Бєлограй швидко і легко сходився з людьми. Він простягнув руку своєму супутникові, назвав себе. Той, у свою чергу, відрекомендувався:

— Стефан Янович Дзюба.

— Як? — перепитав Бєлограй.

— Стефан Янович Дзюба. Дзюба! Голова правління явірської артілі по виробництву червоних, тобто стильних, меблів.

— Гм!.. — Бєлограй примружив свої веселі очі. — Стефан?.. Янович?.. Дзюба?.. На ім'я ви нібито мадьяр, по батькові — чех або поляк, а на прізвище — українець.

— Закарпатець.

— Що це за нова національність? Не чув про таку.

— Тобто, вибачаюсь, українець, русин по-стародавньому. — Дзюба помовчав. — Імена Стефана і Яна приліпили нам, Дзюбам, не з нашої волі. Ви ж знаєте, що закарпатська земля десять століть підряд належала мадьярському королю, австрійській короні, чехословацькому президентові. Австрійці нас називали Карлами і Ріхардами, мадьяри — Шандорами і Стефанами.

— Це вірно, — погодився Бєлограй. — Однак нічого в них не вийшло: українці лишились українцями.

— Точно, — підтвердив Дзюба і енергійно закивав своєю бритою головою. — А ви? — спитав він трохи згодом. — Ви, звичайно, чистокровний русак?

— А хто ж його знає! В анкетах пишу, що росіянин, хоча прізвище…

— Звертай увагу не на ярлик, а на зміст, — пожартував Дзюба.

Він зняв свої рогові окуляри і добрими короткозорими очима, глибоко захованими під сивими бровами, весело дивився на здорового, міцного молодого чоловіка.

— Оце дивлюсь я на вас, Іване, і гадаю: де ваше коріння? Мабуть, ви народилися десь там, під північним сяйвом, у світлій хатині лісника, на березі синього-синього озера, серед білих беріз?

Бєлограй засміявся:

— От і помилились! Народився я не на півночі, а на півдні, в Миколаївській області, на березі моря, в просоленій рибальській халупі…

Провідник приніс постільну білизну.

Бєлограй швидко, по-солдатському, роздягнувся і шмигнув під ковдру. Ліг спати і його сусід.