Чтение онлайн

— Ти чого мовчиш? — запитала Леся.

— А що говорити? Словами горю не зарадиш! Треба пересилювати страх, — ніби відповідаючи самому собі, озвався Юрко, — не піддаватися йому!

— І ти навчився?

— Трохи. Один мій знайомий казав: «Не ми повинні боятися фашистів, хай вони тремтять від страху на нашій землі».

— Це тобі лейтенант Вершина сказав?

Якби в цей час гримнув грім з ясного неба, то Юрко б не був так здивований, як здивувався, почувши Лесині слова. Він зупинився від несподіванки і розгублено зронив:

— Таке й вигадала! До чого тут Вершина?

— Ти думаєш, я нічого не розумію? Думаєш, не догадалася, що ти заховав фашистів за наказом лейтенанта… Я дочка червоного командира! Мій татко комуніст, прикордонник. І якби я не була переконана, що ви радянські люди, так ми й дня не жили б у вашій хаті. І я б ніколи не назвала тебе своїм другом, хоча б ти сто разів врятував мене від смерті!

Юрко не знав, як йому бути в цій ситуації. Звідки дівчина довідалася про його зв'язок з лейтенантом? Може, й вона виконує завдання партизанської розвідки? І тепер так необачно обмовилася. А вона допитувалась:

— Чого ж ти розгубився? Хіба ж я не правду сказала про Вершину?

— Давай краще облишимо цю розмову. Ні з ким я, Лесю, не зв'язаний, — спокійно відповів Юрко.

— І неправда! Хочеш, я доведу, що ти кажеш неправду?

— Доведи, — байдуже знизав плечима Юрко. — Хоча я наперед знаю, що ти нічого не зумієш довести, бо все від початку і до кінця вигадала. І я не розумію, навіщо ти це робиш. Чи знаєш, що за такі вигадки ми всі можемо опинитися в гестапо. І я раджу тобі облишити ці жарти.

— От і зумію, — усміхнулась дівчина, — і нікуди ти не дінешся. Пам'ятаєш, як до вас приїхали німці ловити рибу і заходилися варити юшку?

— Пам'ятаю. Ну й що?

— Ти сховав Маєра і Штарка в льох. На ляду поставил бочку з половою. Так?

— Ти ж сама все це бачила, а тепер перепитуєш. Тільки до чого тут Вершина та партизани? І взагалі навіщо ця розмова? Я й згадувати не хочу про те.

— Почекай, — промовила дівчина, — я все знаю і все розумію.

— Що ж ти розумієш?

— А те, що ти сховав німців у льоху за наказом Вершини. І він знав, що в льоху сидять фашисти та їх прислужники. Він і на бочку сів, щоб партизани не натрапили на ваш льох.

— Ну й фантазія в тебе, — вражено вигукнув Юрко, — таке вигадала, що хоч стій, хоч падай!

— Нічого я не вигадала, я все бачила. Я дивилася з хати крізь прочинені двері і помітила, як Вершина весело підморгнув тобі: мовляв, тримайся, хлопче, все йде як слід, обвели ми німців навколо пальця. Хіба не так? Вигадала я чи правду сказала?

— Вигадала! — заперечив Юрко. — Все вигадала! Влучила пальцем в небо і радієш. А якщо ти комусь розповіси про свої спостереження, то всіх нас чекає шибениця. З такими справами не жартують! І якби я домовився з лейтенантом, так ніхто б мене не дубасив, як Сидорову козу!

— Не бійся, — заспокоїла хлопця, — нікому я про свої спостереження не скажу. Навіть мамі.

Повернулися додому, як почало темніти. Мати мила посуд і стривожено розповідала:

— Не встигли ми пообідати, як наїхав Маєр, а з ним ще один — сухий, як тараня. Страшний такий німець! Ще страшніший за Маєра. І весь у хрестах. На грудях два хрести, і один хрест під шиєю теліпається.

— І що Маєр казав?

— «Де Юрген?» — питав. Обіцяв приїхати завтра о десятій годині. Коробку цукерок привіз, он лежить на столі. Тягся перед тим, що в хрестах, упадав…

— Справді, Маєр якось незвично поводився, — озвалася Галина Іванівна, — мабуть, отой висушений — дуже велике цабе. І на мене Маєр поглядав так, ніби щось хотів сказати дуже важливе. Мені аж страшно стало від того погляду.

Наступного дня біля воріт зупинився чорний «опель». З машини вийшов Маєр, зачекав, поки з неї вибрався гість. Юрко стояв біля воріт. Він привітався, запросив до хати. Маєр підвів Юрка до незнайомого німця в чорному мундирі, шанобливо сказав:

— Оце і є мій юний рятівник, про якого я вам розповідав, пане Зіферт. До речі, як це не дивно, а ми з ним земляки — прадід Юргена виходець з Німеччини. Юрген, як справжній німець, не забув рідну мову.

Незнайомий фашист подав вузьку, як дощечка, липку від поту руку, пильно оглянув Юрка:

— Ріхард Зіферт! Дуже приємно зустрітися в цій глушині з земляками. І кожна така зустріч — радісна несподіванка.

Фашисти поволі зайшли на подвір'я. Коли підходили до ґанку, Маєр сказав йому:

— Прошу вас, пане Зіферт, взяти із машини вашу сумку і «вальтер». Лишатися в цій країні без зброї не варто й на хвилину, тут усе можливе!

Зіферт неохоче пішов до машини.

Маєр, повернувшись до Юрка, тихо спитав:

— Фройлен Леся дома?

— Так, пане Маєр.

— Скажи їй, хай вона сховається і не з'являється на очі пану 3іферту. Швидше!

Юрко вбіг в хату і — до Лесі:

— Скоріше в хатину! Ховайся! І не виходь, поки німці не підуть.

Дівчини за мить не стало.

Юрко вийшов на ґанок. Фашисти все ще стояли біля воріт. Маєр показував вежі палацу, що виднілися крізь верховіття верб. Німці не кваплячись зайшли до хати. Маєр чемно привітався з матір'ю, кивнув пополотнілій Галині Іванівні.

— Ми приїхали до вас з великим проханням, — звернувся Маєр до матері,— пан Зіферт дуже любить вишиванки. Колись він був на Україні і придбав собі кілька. Але то було давно. Тепер пан Зіферт хоче зробити нове замовлення: нам потрібні дві вишиті сорочки і дві блузи для дівчаток. Шовк ми дамо і борошно за роботу.

Мати запросила їх до кімнати, підсунула для них стільці. Потім дістала з полиці альбом з узорами, розкрила його перед німцями. Ті довго розглядали узори…

— Це дивна країна, — буркнув Зіферт. — Навколо чудова природа! І краса природи переходить в узори! Краса мистецтва не є заслугою цих людей! Просто їм пощастило, що вони поселилися на такій розкішній землі. І ми повинні виправити цю несправедливість долі — тепер ці обшири належать великій Німеччині.

Нарешті вибрали, що найбільше сподобалось, подякували, підвелися з-за столу.

— Наше замовлення, — озвався худорлявий фашист, — повинне бути готове на третє липня. Ми приїдемо по нього рівно о десятій годині ранку. Часу ви маєте досить!

— За шовк не турбуйтеся! Незабаром мій водій привезе. Ми вам дуже вдячні за згоду, — додав Маєр і звернувся до Юрка:

— Завтра прийди до мене в палац о дванадцятій годині. Перепустку я випишу. До побачення.

Коли фашисти поїхали, Галина Івагнівна злякано запитала: