Нарис історії українського народу
Шрифт:
У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю Східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході й північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому та Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, усю Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської, усю Полтавську та Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської та Саратовської губерній) [33] .
33
Див. мапи, щоб порівняти: Г. Величко, «Народописна карта українсько-руського народу», Львів, 1895; В. Гериновича мапа в «Географії» проф. Рудницького, 1910; етнографічні мапи у VII т. «Трудов этногр. экспедиции в юго-зап. край» (1871); Czoernig, Ethnographische Karte, 1855 (для провінцій Австрії та Угорщини); С. Томашівський, «Етнографічна карта Угорської Руси», 1910 (Статьи по славяноведению, ІІІ).
Щоб визначити цілком точно українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх зараз дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні самі собою) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно [34] . В Австро-Угорщині вона займає близько 85 тис. квадратних кілометрів, із загальною чисельністю населення близько 7 мільйонів. У Росії понад 750 тис. кв. кілометрів, із населенням понад 33 мільйони. Усього близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. кв. миль [35] , з населенням понад 40 мільйонів.
34
Результатами перепису 1897 р. у Росії для виправлення старих етнографічних мап майже не можна було скористатися, оскільки він дав лише загальні цифри по повітах.
35
Пор. підрахунок поверхні у Величка – «Введенє в ґеоґрафію України-Руси», Стрільбицького – «Исчисление поверхности Европейской России».
За загальну чисельність власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точні, бо ж за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди нижчі за справжні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головно ґрунтувати висновки, складений до всього досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення [36] , але, безсумнівно, цифра ця набагато нижча від справжньої чисельності: обліковці не враховували деяких перехідних типів українського населення на етнографічних пограниччях; міське населення в більших містах і представники вищих станів майже поспіль увійшли в категорію великоруського населення, хоч, безперечно, не належать до такого. Безсумнівно, що загалом недораховано набагато більш ніж мільйон, так що сучасне українське населення вказаної території Росії, коли зважити на тринадцятирічний приріст (який коливається зазвичай між 1,5 та 1,75 %), треба вважати не меншим за 28 мільйонів. Українське населення вищевказаної території Австро-Угорщини тепер треба числити у 4,5 мільйона, а саме: у Східній Галичині – понад 3,5 млн, на суміжному підгір’ї Західної Галичини – близько 70 тис., у Буковині – понад 300 тис., у Північній Угорщині – близько 500 тис. [37] Отже, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території сягає 32–33 млн. Поза нею українське населення трапляється, по-перше, у прикордонних смугах із переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш великих колоніях (іноді як цілі групи поселень) в інших місцевостях Європейської та Азійської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади та Бразилії, загалом сягаючи, мабуть, не менш ніж 2,5–3 млн, так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн [38] .
36
Див. VII випуск перепису. Загальний підрахунок також у статті Ярошевича у «Киев. старине», 1905, кн. VI.
37
Перепис 1900 р. нарахував у Галичині (Східній і Західній) українського (русинського) населення 3074 тис. (див. Oesterreichische Statistik, т. 63, ІІ); до них треба додати: а) вельми велику кількість українського населення католицького віросповідання, яке через це в галицьких переписах зараховують до категорії поляків; б) досить великий відсоток, який не можна полічити і який під час перепису зараховуваний до панівної народності; в) природний приріст (близько 1,1 % щорічно). На Буковині той самий перепис нараховував 298 тис. (щорічний приріст – близько 1,3 %). У Північній Угорщині 1900 р. українського населення налічувалося 409 тис., а з військовим контингентом – 411 тис., за приросту близько 1,16 % (Balogh, «A nepfajok Magyarorszagon», 1902), але ця чисельність, безсумнівно, була куди нижча від справжньої (див. вказівки у статті Томашівського «Угорські Русини в сьвітлї мадярської офіціальної статистики», «Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. LVI).
38
Великі групи українських поселень існують, наприклад, у Терській обл., в Астраханській, Саратовській, Самарській та Оренбурзькій губ., в Акмолінській та Семиреченській обл., в Уссурійському краї та ін. Статистики цих колоній, власне кажучи, немає зовсім. Вихідці з української території Австро-Угорщини прямували у великій кількості до Спол. Штатів і Бразилії, останнім часом до Канади, утворюючи в останній окремі групи українських поселень.
З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється Середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українці становлять загалом не менш ніж 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині та Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут бувають місцини із суцільним українським населенням, наприклад деякі гірські повіти Галичини та Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).
Найнижчий відсоток українського населення дають міста: за переписом 1910 р. у 20 найбільших міст Східної Галичини налічується лише 23 % українського населення за 40 відсотків польського та 33 – жидівського. Схожу картину дає й сусідня Волинь з 70 відсотками українського населення за переписом 1897 р. З другого боку, набагато розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським племенем спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх сторіч; хоча й тут ми бачимо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %, але загалом для двох новоросійських губерній (Херсонської та Катеринославської) перепис 1897 р. дає лише 60 % українського населення разом із містами, де український елемент, що не втратив народної свідомості, дав за переписом тільки 20 %. Набагато потужніше виступає український елемент на теренах давнішого заселення – Слобідської України (Харківської губернії), де перепис налічує 80 % українського населення – це відповідає приблизно відсотку українського населення Подільської губернії (81 %). Найміцніше тримається українська народність на Наддніпрянщині; у Київській губернії загальний відсоток українського населення ще понижується міським населенням, з великими сторонніми домішками й з українськими елементами, що втратили народнє обличчя в умовах нинішньої міської культури; лише південні повіти переходять за 85 % і сягають 90–91 відсотка. У лівобережному Задніпров’ї, за браком більших міських центрів і за меншої денаціоналізації міст, відсоток українського населення переходить за 90: в 11 українських повітах Чернігівської губернії перепис налічує 91 % українського населення, навіть разом із містами, у Полтавській – 93 %, а опріч більших міст, виходить 95 % у Чернігівській і 97 % у Полтавській.
Отже, попри всі колонізаційні пертурбації, центр українського розселення й тепер перебуває у своєму давньому історичному гнізді, на Середній Наддніпрянщині, і саме в його сільському хліборобському населенні.
Також розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським плем’ям спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх століть, хоч і тут ми маємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %. Загалом можна числити українське населення у 80–90 % у центральних частинах української території та 50–70 % на її окраїнах.
На більшій частині цієї території українське населення одвічне в тому розумінні, що воно чи, точніше, та південна група східнослов’янських племен, від якої веде походження нинішня українська народність (у цьому сенсі вживаємо термін «український», говорячи про факти найдавніших періодів), утверджується на цій території вже в добу великого слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи [39] . Звісно, за дванадцять-тринадцять століть, що відділяють нас від доби розселення цих племен, колонізація зазнавала вельми потужних пертурбацій, але загалом етнографічна українська територія помітно не змінилася, оскільки, кінець кінцем, українська колонізація заволоділа своєю давньою територією і коли й зазнала певних втрат на західних кордонах, то замість цього розсунула свої границі на полудневий схід і, ймовірно, також на схід.
39
Великоруські вчені, щоправда, висловлювали припущення, що Київська область (земля полян) і землі на лівому боці Дніпра в найдавніші часи, до ХІV–XV ст., були заселені племенами не української, а великоруської групи, і ця стара колонізація, ослаблена після монгольського погрому ХІІІ ст., була покрита новішою українською колонізацією, яка йшла із заходу (т. зв. теорія Погодіна). Однак ці припущення не мають під собою ніяких позитивних даних. Більш помірковані представники цих поглядів визнають тепер безпідставність їх щодо Київської області, а якщо допускають ще щодо земель задніпровських, то більше за традицією, не наважуючись одразу розлучитися зі старими поглядами. Зацікавлені знайдуть докладний виклад сучасного стану цього питання в «Історії України-Руси», т. І, стор. 474–475 та 511–516 і т. ІІІ, стор. 145 і далі.
На заході українська колонізація виступає тепер клином у Карпатах, стиснута між польською та словацькою колонізацією; на півночі до неї тут примикає простір між Віслоком та Сяном, з переважанням польської колонізації та слабкими лише залишками української, а на півдні, на південних схилах Карпат, бачимо змішане українсько-словацьке або зовсім ословачене українське населення. Уціліле на крайньому заході в гірській області Карпат українське населення – це обгризений кістяк більшої давньої колонізації. Ще на наших очах триває тут процес поглинання поляками та словаками ослаблених залишків українського елементу в місцевостях зі змішаним населенням, – поглинання, пояснюване не лише вкоріненим політичним переважанням поляків, а й багатовіковим відпливом українського населення на схід і південний схід.
Ще у ХVІІ ст. етнографічну українську границю сучасники проводили набагато далі на захід і на північ до Вісли, до околиць Любліна, який ще у ХVІІ ст. вважали містом майже українським [40] . У планах відокремлення України від Польщі ХVІІ ст. Вісла зазвичай стає етнографічною межею українців і поляків [41] , хоча, звісно, тут не можна бачити границі точної.
На південь від Карпат, окрім словацького пограниччя, українська колонізація в тих самих пограничних, змішаних областях і з тих самих причин зазнала втрат також у бік мадяр і румунів. Стале взагалі там, де воно живе суцільними масами, українське населення зазнає денаціоналізації особливо на рівнинних просторах карпатського підгір’я зі змішаним населенням.
40
Наприклад, канонік Красинський (помер 1612 р.), описуючи західну межу української колонізації, визначає її так: quae Carpathios montes non longe ab urbe attingit Cracovia [що прилягає недалеко від міста Кракова до Карпатських гір], а серед її провінцій називає і землю Люблінську – Mizleri Historiarum Poloniae collectiori, р. 418.
41
Хмельницький погрожував у 1649 р. прогнати поляків за Віслу. У проекті поділу Польщі 1657 р. і в угоді Дорошенка з Туреччиною Вісла також є границею православної віри та української народності («Історія України-Руси», І, розд. 4).
У Трансільванії тепер уже немає українського населення; залишки його остаточно зникли на початку ХІХ ст., і тільки сліди його зосталися в численних хоро- і топографічних назвах на всьому просторі Трансільванії. З однієї папської булли (1446 р.) бачимо, що ще в ХV ст. тут була велика українська колонізація. Її покрито тепер колонізацією румунською, як і давню українську колонізацію Подунав’я (в області Пруту й північного побережжя Дунаю), ослаблену нашестями тюркських орд (особливо половців). Значні залишки її в Нижньому Дунаї відомі ще з XVI ст. [42]
42
Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell’altri, – каже мандрівник кінця ХVІ ст.
Замість цих втрат на заході українська колонізація розширила, як можна думати, свої межі трохи на північ, відтіснивши чи асимілювавши литовську й білоруську колонізацію, хоч узагалі простежити історично границю української та білоруської колонізації дуже складно через її неодноразові коливання. Також складно визначити нові надбання української колонізації на сході, у басейні Дінця й Дону. Теперішня українська колонізація цієї території нового походження: вона розвинулася головно в ХVІІ ст., коли після невдалих повстань проти Польщі виходили сюди маси переселенців із Лівобережної України. Однак здебільшого ця колонізація тільки повертала українській народності простори, втрачені нею під час руху тюркських орд Х – ХІІІ ст., і якщо можна загалом здогадуватись, що колонізація ХVІІ ст. не лише повернула, а й розсунула старі границі на схід, в область Середнього Дону, то все-таки розмір цих надбань годі встановити. Область Нижнього Дону, яку тепер займає великоруське населення, навпаки, можна вважати її втратою, оскільки в давні часи (VII–VIII ст.) вона була зайнята тією самою групою племен, що й область Нижнього Дніпра, себто, судячи з усього, полудневою українською колонізацією (візантійські джерела VI ст. звуть їх антами).