Чтение онлайн

— Хм… Справді? — латинос проігнорував мене.

Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.

— Знаєте, ми… — спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

— Маєте рацію, сеньйоре, — знову перебив мене Тьомик, — це вже наша земля.

— …з нафтою? — черевань лукаво прижмурив око.

— Так! Ги-ги! Ой… — блискуче зіграв Тьомик. — Ні. Я мав на увазі без нафти.

— І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі — землі без нафти — в сорока милях від Мехіко? — уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. — Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» — волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

— А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, — три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «… найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

— Я — Боб, а це мій напарник — Джейк, — дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

— Son gilipollas! [9] — зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

— Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

— А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

— Там є нафта, — сходу випалив я.

— Ти що? Пс-с… — прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

— Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, — продовжив я, відразу беручи бика за роги. — То золота земля, сеньйоре Рамірес.

— Тоді чому ви розказуєте це мені? — спитав дон.

— Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, — удавано прямодушно відповів я.

Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

— Це добре, — нарешті промовив він, — це дуже добре…

У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

— Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.

Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

— Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, — сказав Хорхе.

— Я знаю, — відказав дон Педро. — Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

— Але й без нафти це добра земля, доне.

— Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

— Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

— Дякую за люб’язне запрошення, — почав був я, — але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його — я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, — однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.

— …ми згодні! — зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.

— От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.

— Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, — шепнув мені на вухо Тьомик.

— Ти ідіот! — я ледь не поперхнувся шампанським. — Це не доця! Це його дружина!

Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.

— Навіть не думай, кретине! — прошипів я.

— Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, — солідно прокашлявся Тьомик. — Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.

З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, — це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…

Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.