Чтение онлайн

Військові чільники ніби за наказом обернулися туди, де на високому валу, що оперізував гору з Любичиним станом, їжачилися тисячі списів.

— Хіба й справді… — підтримав Радуна Струнича Малко.

Й тут Сура мов сказило. Він вихопив меч і замахнувся на нього, й коли б Малко вчасно не пірнув у полотку, хтозна чим би кінчився для нього сей ранок. Сурів меч ковзнув по м'якій повсті намету й схибив убік.

— Се речеш ти, жупанчику?! — в нестямі заґорлав Сур. — А забув єси, як кричав-с отоді славу Соболеві? Біжи! Біжи!..

Він сховав меч у піхва, здибав свого жеребця, повернув до полотки задом і щодуху погнав через майже порожній стан у бік Данапра, й гнав доти, поки втомлений за ніч кінь почав спотикатися на рівному. Шия та боки тварини взялися милом, а з ніздрів крапала руда піна з кров'ю.

Й тут його наздогнав Малко. За конем жупана древлянського, припнута поводом до сідла, скакала молода свіжа кобилка. Сур приготувався до захисту, але в Малкових очах було стільки суму й розгуби, що головний воєвода лише спитав:

— І ти?..

Й у душі подякував кумирам, що в таку лиху годину бодай не позбавили його товариша. Малко мовчки відв'язав повід кобилки й простяг Сурові. За ним ніхто не гнався, Сур пересів із сідла в сідло, й вони почали неквапом сходити вниз, де зеленіли Данапрові луки.

А в сей час у таборі Любиці коїлося незрозуміле. Рудовусий сіверський князь ходив поміж воями збуджений і врочистий. Перекинчики гуртувалися в звичні десятки й сотні, тисячники на конях широко розмахували болярськими бунчуками, подаючи знаки своїм. Витяга закінчилася так несподівано, як і почалась, і тепер усе мало набути буденного ладу й строю. Чого сподіватися взавтра — про те ніхто не думав, але сьогодні Мати-Земля не була зганьблена й опечалена жодною краплиною рідної крови, брат на брата руки не здійняв, і се додавало настрою.

Після розбору по сотнях і тисячах князь Любиця Пугачич наказав сурмити до сніданку, а сам пішоь у намет Осмогруда. Велеславів син сидів у глибині без шолома й скіряного колонтаря, [64] меч його теж висів на паколі посеред полотки, а біля входу чипів Слободан, лагодячи своє дивне сідло з петлями для ніг. Любиця за давнім поконом торкнувся правицею підлоги й тихо, але врочисто мовив:

— Слава тобі, Осмогруде, сину Велеславів!

Се несподівано роздратувало молодого князя, й він, навіть не підвівшись назустріч Любиці, проказав:

— Такі слова казати-ймеш мому братові!.. Й кланяти-ймешся до землі — також тільки йому.

Любиця Пугачич відповів терпляче:

— Половина рати Соболевої стала під твоє знамено. Тепер ви єсте рівні.

— Підбиваєш на котору? Маєш хіть навпіл розірвати україну сколотів?

— Твій брат… — Любиця зумисне уникав називати Соболя Великим князем. — Твій брат зрадив дідніх кумирів і перекинувся під грецькі. Кров, Осмогруде, водою не стає, а мати його — грекиня…

Осмогруд перебив Любицю, схопившись із місця:

— Зате отець його був древлянин. А в ньому тече кров мого вітця. — Й підвищив голос: — Не вірю я тобі, княже? Чув єси? Не йму тобі віри!

— Тоді спитай у Дорогомира. — Любиця теж утрачав самовладання, й руді вуса йому вже потроху сіпались. — А не віриш Дорогомирові, то спитай у Людоти. Він повість тобі, як твій брат рідний, забувши дідів своїх, чинив требу поганим чужинським кумирам…

— Не йму тобі віри! — гукнув Осмогруд удруге. — Й болярам твоїм не йму!

А Любиця провадив далі:

— І всі виділи, як Перун-Дідьдух уразив його поганську хату своєю сулицею.

Се вже було щось инче, й Осморуд знову сів, але згодом озвався:

— Гукаєш до котори, шматуєш україну нашу з лютої мсти, княже!

— Твій брат убив мого сина молодшого, й то є так, — схвильовано й сердито зажебонів Любиця Пугачич. — Та видять кумири, що не шукаю мсти, лише правди. Не зволіє рать мати над собою Великого князя, що требить чужинським кумирам. Косаки мають хіть перебрати меч Юра Побідника й віддати тобі, Осмогруде. Всі можі, й малі, й великі болярове, й усі вої хочуть тебе…

Осмогруд хижо вискірився:

— Хочуть мене, щоби-м я захищав тебе?

Любиця геть розгубився, й молодий князь не дав йому передихнути:

— Він усе чув і все мені повідав!

Осмогруд кивав пальцем на свого можа Слободана, який досі нишкнув коло дверей, а тепер устав і дивився Любиці просто в вічі.

— Великий князь, брат мій, лежить у недузі. Ти-с неправедно присягнув теплим духом його вогнища, й волфи вгадали на тебе, Любице!

Сіверський князь од несподіванки відступив до дверей, і йому наче заціпило. Й він стояв отак, і мовчки дививсь на Осмогруда, поки до полотки ввійшов Людота, а по ньому — Дорогомир. Князь Любиця насилу здобувсь на слові:

— То все — вигадки того турича, ускока Валдислава!

— Вигадки, княже, — не довго вагаючись, устряв до розмови Дорогомир, а Людота схвально закивав головою.

Осмогруд розлютився:

— Підпомогу-с привів собі, Любице?! Щоб дужче кричали?

Любиця шапкою втер спітніле чоло:

— Здумай про древлянського жупана Гостомисла Дибу, княже…

Молодий князь на мить принишк, але кров бурунила йому в жилах, і він сказав:

— Диба був оббріханий, то є так. Та закон дідній стоїть на сторожі Великого князя. З доброго дива Великий князь не хворіти-йме: хтось та мусив переступити присягу.

Махнувши рукою на Слободана, він одяг безрукаву гуньку, підперезався мечем і вийшов, і коли вони лишилися самі перед гамориська ратників, Осмогруд сказав:

— А ти-с мов набрав собі води в рота!

Слободан хитрувато примружився:

— Коли тузяться князі, в косака чуб тріщить. А якби ще й косак у їхнє тузіння встряв!..

Та князь був надто сердитий, щоб слухати його теревені.

— Грай до збору!

— Куди? — здивувався Слободан.

— Видіти-ймеш.

По годині Осмогрудова тисяча лишила табір і взялася на полудень. І вже біля самого Данапра молодий князь повідомив свого підручного ратника, що правив йому й за першого болярина, й за друга, й за служку:

— Не хочу перебирати чужої крови на руки, але не хочу й сидіти в одній полотці з клятволамом.

Він говорив про Любицю, й Слободан замислився. То таки був страшний гріх — клястися неправедно Цуром — теплим духом великокняжого вогнища, та Любиця ж також був косак, хоч і княжого роду, й по ньому б теж плакала й жона, й син Стоїл, і Стоїлові діти. Слободан приязно глянув Осмогрудові в обличчя, та згодитися з ним не міг і не мав бажання. Всім і досі була на пам'яті неправедна смерть Велеславового брата жупана Гостомисла Диби, й він сказав: