Чтение онлайн

Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:

–  Та в кого ж, зрештою, закохатись?

Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що - закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.

–  О, Марто, нащо ви так кажете?… Ви мали… багато нагод…

–  Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне - це закінчити школу. Це цілком законно, - засміялась вона, - але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу - це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори - все це не те, не те… Бо мені хочеться, - сказала вона в підступі нудьги, - закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!

Льова кивнув головою.

–  Але й він мусить закохатись так само, - суворо додала вона.
– Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов'язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне,…

–  Марто, як ви чудово говорите!…

Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.

–  Повинна бути казка, - гарячково вела вона.
– Розкривається завіса, і таке м'яке, м'яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!

–  Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?…

–  Хіба обов'язково того самого?… - задумливо промовила Марта.

Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.

Мовчанку урвала дівчина.

–  Я вам, здається, дурниць наплела, - холодно сказала вона.
– Ідіть додому.

–  Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…

–  Навіщо?… Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий?
– спитала вона, вмостившись на ліжкові.

–  Це… один лікар.

–  Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.

–  Це такий лікар, що… нікого не лікує.

–  Який же він лікар?

–  Учений, тобто професор, - пояснював Льова.
– Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, - додав він, червоніючи.
– Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.

Дівчина мовчала, заплющивши очі.

–  Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, - провадив Льова.
– Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…

–  У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!

–  Не можна судити людину по спеціальності!
– болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: - Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, - сказав він і знову злякався.
– Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?

–  Ні, ні, - мляво відповіла дівчина, - кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.

Льова радісно ворухнувся.

–  Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, - це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може - як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…

–  Що ж робити?
– спитала дівчина.
– Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.

–  І хай!
– палко підхопив Льова.
– А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, - це ті, що використали свої можливості…

–  Отже, кожен може бути великим!
– засміялась Марта.

–  Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, - це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині, - це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка - хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…

–  Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом - від цього ніхто не відмовиться… - сказала дівчина.
– Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!

–  Але тепло вашої душі зігріє їх, - запевнив Льова.
– Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа - якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, - додав він, збентежившись.

А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:

–  Над людиною, Марто, багато що тяжить… В кожній людині багато минулого… забобонів… Вона вся в рамцях… іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина - це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною…

Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі, і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:

–  Ви не знаєте своєї сили, Марто!… А я її почуваю… Від вас пашить теплом, ви - огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки… Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її. Ви - цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!

–  Покиньте, Льово, - мляво сказала вона.
– Я одержую шістдесят карбованців на місяць.

–  Все, все!
– шепотів він у екстазі.
– Вам тільки здається, що не належить, а насправді належить, Марто… Ви не знаєте своєї сили! А це знає… моя… любов…

Льова через велику силу вимовив останнє речення й відразу знітився після збудження. Його довга постать раптом осіла на стільці, зібгавшись і зщулившись.

–  Не женіть мене, Марто, - благальне промовив він.

–  Я вас не жену, - відповіла вона.
– Але йдіть уже додому, ви дуже хвилюєтесь.

Він покірно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потім несміливо запитав:

–  А можна… познайомити вас… я казав…

–  Знайомте, - байдуже промовила дівчина, підводячись.
– Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого більше. Оце книжка? Ідіть, я читатиму.