Чтение онлайн

— Можна? Я не заважатиму?

— Я дуже радий, що ви прийшли.

— Чому?

— Будете моїм гідом серед цих хмарочосів науки.

— Ви дуже сподобалися батькові, Вадиме.

— А вам?

Це питання було зовсім недоречне. Навіть нахабне. Навіть безглузде. Бо як це я можу їй сподобатися? Навіть дивно було б, коли б я комусь міг подобатися. Взагалі, я вже помітив — у присутності гарних дівчат я завжди говорю дурниці.

Інка сказала:

— Зюзя-Музя просто закохався у вас.

— Це теж перемога. Знаєте, діти вміють краще, ніж дорослі, довіряти свої серця хорошим людям. Бачите, я іноді говорю мудрі речі.

— Шкода, що я не дитина.

— Інко, це вам так здається. Побудьте дитиною ще трішки.

Я ніби досягнув мети — усмішка не давала Інці зімкнути уста.

— Слухайте, Інко, давайте на «ти», — запропонував я.

— Давай.

— О’кей! Ой, Інко, хто ж ото іприйшов? Поглянь, та то ж сам Прюст!

Високий худорлявий чубатий чоловік ішов поміж рядами крісел і вклонявся в обидва боки. Здалеку мені здалося, що його довгий, загнутий донизу ніс чимсь нагадує італійську ґондолю.

— Тато казав: він виявив бажання допомогти вставити душу нашим роботам. Послали запрошення письменникам, всі відмагалися, а Прюст напросився сам.

Вірний раб Музи, відмінний вершник Пегаса, романіст, драматург, поет, кіносценарист розгублено дивився навколо себе. Він шукав місця. Вільних крісел було багато, тому Прюст так одразу не зміг зорієнтуватися. Він сів у першому ряді і поклав на коліна великого, як скриня, портфеля.

— Ти віриш, Інко, що він геній?

— Вірю.

— Я теж. Знаєш, коли генії ще живі, —їх не дуже читають і визнають. Але; коли вони помирають — тоді всім стає ясно, що вони геніяльні. Правда ж, це здорово — ми після смерти зникаємо, а генії народжуються?

Інка дивилася на мене розгублено. Вона не вірила, що я можу проголошувати такі афоризми. Та коли б я сам на себе подивився збоку, то теж дійшов би до висновку, що наукове оточення на мене дуже позитивно впливає. Людина таки є продуктом середовища.

— Глянь, Вадиме. Пітагоренко-Волоцюга прийшов.

Дебелий стариган у жованому сірому костюмі йшов, високо тримаючи велику сиву голову. Він ні до кого не вітався. Мабуть, забув. Він, напевне, був гордий і самовпевнений, оцей Пітагоренко-Волоцюга.

— А отой, у синьому костюмі. Павло Петрович Левандовський. Правда, гарний?

Як це розуміти — гарний? Мені він здається зовсім негарним. Він ніс із собою дуже багато чорного кольору — очі чорні, брови такі ж, та до того занадто широкі. Волосся, старанно прилизане за допомогою якогось мастила, теж чорне. Шкіра на обличчі смугляста. Одягнутий у занадто синій костюм. Мені чомусь стало боляче — Інка дивилась на нього із захватом. Цікаво, що їх зв’язувало? Мені навіть здалося, що з появою чорнявого чоловіка настрій у Інки змінився. Левандовський осібно, досить чемно привітався до Інки. Навіть ледь помітно усміхнувся.

Потім з великою групою науковців до залу зайшов Карась. Сірий спортивний костюм дуже пасував до його могутньої статури. Карась весело вітався до всіх. Нас з Інкою він також помітив і підморгнув нам. Карась і з ним ще чотири вчених зійшли на поміст і сіли до столу.

— Прошу уваги. Розпочнемо роботу. Дозвольте мені коротко розповісти про суть проблеми, яку ми зараз маємо обговорити. Оскільки тут присутні кілька товаришів, яким нічого не відомо про наші наукові прагнення, й серед них — письменник Микола Костянтинович Прюст, дозвольте мені розповісти все з самого початку.

Професор дуже стисло розповів про те, що два роки тому в сузір’ї Лебедя відкрито нову плянету Ікс. Надчутливі наземні космічні радіостанції прийняли з неї сиґнали. Розшифрувати їх не вдалося, але цілком ясно — посилали їх розумні створіння. Уряд підтримав клопотання вчених і є ухвала надіслати на плянету ракету. Керуватимуть ракетою роботи, бо ми ще не)маємо можливости забезпечити життя людини в польоті, який триватиме сто років.

Ні, Карась не природжений промовець. Він не вмів володіти жестами. Він навіщось недоречно махав лівою рукою. В кінці промови він сказав:

— Завдання нашого інституту — підготувати космонавтів-роботів, які мають здійснити політ і системою сигналізації, що поєднує в собі радіо та промені лазера, вони передадуть на землю свої спостереження. Вам відомо, що деякі країни вже робили спробу надсилати кібернетичні устаткування на інші плянети. Але особливого успіху це не принесло. Ми одержали тільки підтвердження наших припущень. Але нової інформації машини не дали. Ми ж маємо надіслати на плянету Ікс розумних, здатних самостійно мислити роботів. Щоб розумні істоти плянети Ікс мали якесь уявлення про людей Землі, ми виготували роботів ось такими.

Карась відсунув плисову завісу, і я вперше побачив тих людей, котрих, як твердив Капуста, зробили в майстерні.

Праворуч стояла дівчина. Вона була в голубій сукні. Голова гордо піднята догори. Кирпатий ніс, трохи товстуваті губи. Русяве волосся пасмами лягало на плечі.

— Чудова дівчина, правда? — і запитав я.

— Тобі подобається?

— Дуже.

— Залицятимешся до неї?

— Неодмінно.

— А подивися на чоловіка. На кого він схожий?

На сцені стояв другий Левандовський. Йому тільки трохи менше дали чорного кольору. Це щоб люди на другій плянеті не подумали, ніби в нас тут такі вже всі смуглясті та чорнобриві.

— Нам вдалося моделювати людський мозок. Наші роботи здатні не тільки запам’ятовувати і передбачати, вони здатні до самостійного мислення. І, можливо, тільки одне відрізняє їх від людей — невміння почувати. А без почуттів, без емоцій людину уявити не можна.

Ефект, викликаний появою роботів, був надзвичайний. Мені було видно профіль Прюста. Він витягнув тоненьку шию і голова його повисла, ніби кудлатий звір. Він вихопив з портфеля бльокнота і почав писати. Мабуть, занотовував враження від зустрічі з роботами.

— Наші роботи мають ще одну властивість. Вони сприймають імпульси людського мозку і цілком їх відтворюють. Молекулярний апарат роботів може перехоплювати риси характеру, поведінки, естетичні смаки, мрії людини. Така властивість молекулярного мозку дає нам можливість повністю передати властивості однієї людини нашому роботові. Звичайно, можливості робота покищо трохи обмежені. Але зважте — це перші наші немовлята.

Карась зробив велику павзу. Він втомився, оцей чоловік з статурою атлета. Він, мабуть, не любив виголошувати довгі промови.