Чтение онлайн

Якось Незнайко зустрів Пончика і сказав:

— Слухай, Пончику, тепер ми з тобою товариші по нещастю.

— По якому нещастю? — не зрозумів Пончик.

— Ну, тебе ж не беруть на Місяць, і мене теж.

— Мені не можна на Місяць. Я надто важкенький. Ракета не підніме мене, — мовив Пончик.

— Дурниці! — відповів Незнайко. — Всі, хто полетить у ракеті, перебуватимуть у стані невагомості, отже, для ракети однаково, важкенький ти чи не важкенький. Ніхто нічого не важитиме. Зрозумів?

— Чому ж тоді мене не беруть? Це несправедливо! — вигукнув Пончик.

— Ще й як несправедливо! — підхопив Незнайко. — Так несправедливо, що й сказати важко. Ми з тобою повинні виправити цю несправедливість.

— Як же її виправити?

— Вночі, напередодні відльоту, ми заліземо в ракету й сховаємось. А вранці, коли ракета полетить у космічний простір, ми виліземо. Не будуть же через нас повертати ракету назад.

— А хіба можна робити такі штуки? — спитав Пончик.

— А чому ж не можна? От дивак! Найголовніше, розумієш, — це щоб нас не встигли висадити, поки ми будемо на Землі. А в космосі вже не висадять, можеш не турбуватися.

— А де ми сховаємося?

— У харчовому відсіку. Там дуже зручно й різних продуктів сила.

— Сила продуктів — це добре! — сказав Пончик. — Але ж ракета розрахована на сорок вісім мандрівників.

— Дурниці! — сказав Незнайко. — Де це бачено, щоб було сорок вісім мандрівників. Що це за цифра така, подумай сам. Для рівного рахунку треба, щоб було п'ятдесят. А де вміститься сорок вісім, там влізе й п'ятдесят. До того ж нам з тобою не треба місця в каюті: ми сидітимемо в харчовому відсіку. Як кажуть, тісно, зате тепло.

— А ти точно знаєш, що в харчовому відсіку продукти є? — спитав Пончик.

— На власні очі бачив, от не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко. — Я, брат, ракету всю вздовж і впоперек вивчив. Все, що хочеш, із заплющеними очима знайду.

— Ну що ж, тоді гаразд, — погодився Пончик.

Увечері, напередодні призначеного для відльоту дня, Незнайко й Пончик не лягли спати. Дочекавшись, коли всі коротульки поснуть, вони вибралися тихенько з дому й пішли в Космічне містечко. Ніч була темна, і в Пончика мороз бігав по шкірі від страху. При самій думці, що він скоро полетить у космічний простір, душа у нього, як кажуть, ховалася в п'яти. Він уже жалкував, що встряв у таке небезпечне діло, однак соромився признатися Незнайкові, що перелякався.

Було вже зовсім пізно, коли Незнайко й Пончик дісталися до Космічного містечка. Зійшов Місяць, і навкруги стало ясніше. Прокравшись повз будинки, наші друзі опинилися край круглої площі, в центрі якої височіла космічна ракета. Вона поблискувала своїми сталевими боками в голубуватому світлі Місяця, а Незнайкові й Пончикові здавалося, що ракета світиться сама собою, немов зроблена з якогось світлого металу. В її обрисах було щось сміливе й стрімке, що нестримно рвалося вгору. Здавалося, що ракета ось-ось зірветься із свого місця й полетить у височінь.

Намагаючись проскочити непоміченими, Незнайко й Пончик пригнулися до землі і так, згорбившись, перетнули площу. Опинившись біля ракети, Незнайко натиснув пальцем кнопку, що була в хвостовій частині. Нечутно відчинились дверцята — й до ніг мандрівників опустилась невелика металева драбинка. Побачивши, що Пончик вагається, Незнайко взяв його за руку. Вони разом піднялися по щаблях і ввійшли в так звану шлюзову камеру. Це була ніби невеличка кімнатка з двома дверима, що зачинялися герметично. Одні двері, через які ввійшли Незнайко й Пончик, вели назовні, другі вели всередину космічного корабля.

Як тільки друзі ввійшли в шлюзову камеру, зовнішні двері автоматично зачинилися. Пончик побачив, що дорога до відступу відрізана, і з переляку у нього все похололо всередині. Він хотів щось сказати, але язик наче задерев'янів у роті, а голова стала, мов порожнє відро. Він уже сам не розумів, про що думав, і не знав, чи думав він про щось взагалі. В голові у нього чомусь весь час вертілися слова пісеньки, яку він колись чув: «Прощай, моя люба береза! Прощай, незабутня сосна!» Від цих слів йому стало якось боляче й сумно до сліз.

Незнайко тим часом натиснув кнопку біля других дверей. Двері так само нечутно відчинилися. Незнайко рішуче ступив у них. Пончик машинально рушив за ним.

— Прощай, моя люба береза! — похмуро пробурмотів він. — Ось тобі й усе!

Щось клацнуло. Другі двері зачинилися так же щільно, як і перші. Ці двері мовби непрохідною стіною відгородили наших мандрівників від зовнішнього світу, від усього, з чим вони були досі зв'язані.

— Ось тобі й усе, — ще раз повторив Пончик і почухав рукою за вухом.

Незнайко в цей час уже відчинив двері ліфта й, смикнувши Пончика за рукав, сказав:

— Ну йди! Почухатися ще встигнеш!

Пончик мовчки заліз у кабіну ліфта. Він був блідий, як привид. Тихо здригаючись, кабіна почала підніматися вгору. Коли вона піднялася на потрібну висоту, Незнайко вийшов з неї і мовив:

— Ну, вилазь! Що ти там, наче неживий якийсь?

Пончик виліз із ліфта й побачив, що опинився у вузенькому, кривому коридорчику, який ніби кільцем обгинав шахту ліфта. Пройшовши по коридорчику, Незнайко зупинився біля круглих металевих дверцят, схожих на дверцята пароплавної топки.

— Ось він. Тут харчовий відсік, — сказав Незнайко.

Він натиснув кнопку. Двері відчинилися, наче роззявили пащу. Незнайко поліз у цю пащу, намацуючи в темряві ногами сходинки. Опинившись на дні відсіку, він знайшов на стіні вимикач і ввімкнув світло.

— Ну, давай спускайся сюди! — крикнув він Пончикові.

Пончик поліз униз. Від страху в нього затряслися жижки, тому він спіткнувся і скотився по сходинках просто у відсік. Він, правда, не дуже забився, бо у відсіку все — і стіни, й дно, і навіть сходинки були обклеєні м'якою еластопластмасою. Всередині ракети всі приміщення були обклеєні такою пластмасою. Це було зроблено для того, щоб хто часом не вдарився, перебуваючи в стані невагомості.

Побачивши, що падіння не завдало Пончикові ніякої шкоди, Незнайко зачинив двері й сказав, весело всміхаючись:

— Ось ми і вдома! Спробуй-но знайти нас тут!

— А як ми назад виліземо? — злякано запитав Пончик.

— Як влізли, так і виліземо. Бачиш, біля дверей кнопка? Натиснеш її, двері й відчиняться. Тут усе на кнопках.

Незнайко почав натискувати різні кнопки й відчиняти дверцята стінних шаф, термостатів і холодильників, на полицях яких зберігалися найрізноманітніші харчові продукти. Пончик, однак, був так сильно стривожений, що навіть продукти його не тішили.