Чтение онлайн

До того ж брат Лоренцо все більше й більше наполягав на вивченні монастирських правил і псалтирів, годинами розповідав про отців церкви й святих, найяскравішими фарбами змальовував монастирське життя. Якось Марко навіть заснув під час занять, і його розбудив гнівний голос старого й гавкіт Тіберіуса.

Марко любив, умостившись біля столу, виводити на жовтому папері літери з химерними викрутасами. Важко було передати словами свої думки, розповісти про псе, що відбувалося навколо. Але хлопець не відступався від своїх занять і невдовзі став помічати, що справи його йдуть усе краще й краще. Наприклад, він описав свою поїздку з човнярем-співаком на острів Лідо. Перечитуючи записи ще раз, Марко з гордістю відчув, що вийшло це в нього добре.

Проминула осінь, а там уже недалеко лишилося й до кінця короткої зими. За цей час Марко мав зробити немало всіляких справ, щоб як слід підготуватись до великої подорожі. Весною він вирішив обов'язково втекти з Венеції.

Не було тільки Паоло, з яким він збирався вирушити в дорогу. Принаймні, тільки йому він міг би щиро розкрити своє серце.

А зараз — цілковита самотність. Лише П'єтро Бокко настирливо опікується ним. Той, кого він ненавидить, опікується ним.

Марко вмочив у чорнило перо й почав виводити літеру за літерою. Дім поволі оживав. Марія прибирала в кімнатах. Сьогодні Марко хотів піти на площу Ріальто, туди, де містились великі склади і де стояли на якорі торгові кораблі, де купці й носії вантажили й розвантажували скло, золото, сукна, продукти та інші товари з усього світу, де були контори міняйл і портові таверни.

Марко не чув, як хтось тихо підійшов до дверей і несміливо зупинився. Коли почувся стук, він здивовано підняв голову. Хто міг прийти до нього? Чи, бува, не дядько? Але ж він би не стукав так обережно.

Коли хлопець відгукнувся, в дверях з'явилася Джіаніна.

— Це ти, Джіаніна! — радісно сказав Марко і квапливо згріб докупи папери. — Я саме кінчив свою роботу. Бачиш, уже складаю все. Я тут написав одну річ.

Джіаніна, помітивши його радість, спробувала посміхнутися.

— Сідай, Джіаніна. Добре, що ти прийшла. Я саме думав… ми живемо в одному домі і так рідко бачимось. Та й у Мурано були давно.

Джіаніна опустилася на лавку. Вона мала сказати йому неприємну річ. Довго відкладала, але ж зрештою колись треба сказати.

— Джованні нічого про це не знає, якщо йому не розповів батько, — почала, нарешті, вона. — Сама не розумію, чому я тобі раніше не сказала. Ернесто відіслав назад вбрання, яке ти передавав через мене для Джованні. Ернесто говорив, що Джованні все одно його не візьме і що він сам купить йому нову одежу. Ти ж знаєш, які вони обоє. Я поклала усе назад у скриню. На самий спід…

Вона ніяково посміхнулася.

Та Марко вже не чув її. У вухах йому гуділо, обличчя залилося краскою.

— Що з тобою, Марко? — злякано спитала дівчина, їй пригадались слова Ернесто: «Поговори з ним так, щоб він не образився». А вона отак просто бовкнула йому.

Дівчина бачила, як Марко напружено підшукував слова, стиснувши кулаки.

— Ти! Джіаніна! — вигукнув він, задихаючись. Він уже не бачив перед собою нічого, тіло його тремтіло. Все, що в мовчазному гніві накопичувалось у нього на серці, рвалося тепер назовні. «Дядько, Джованні, Джіаніна — всі проти мене», думав він. Безтямна лють охопила його душу.

— Іди геть! — закричав він на дівчину. — Всі ви одним миром мазані! Дядько, Джованні і ти! Всі ви брешете! Не хочу я вас більше бачити! Іди геть!

Джіаніна злякано й обурено дивилася йому в обличчя.

— Я піду, якщо ти такої думки про нас, — невпевнено мовила вона і ще затрималась на мить, сподіваючись, що він візьме назад свої слова. Але Марко вже не слухав її.

Джіаніна вийшла. Грюкнули двері. Марко вхопився руками за стіл. Голова його аж гуділа від безлічі думок. Тепер йому було ясно, чому Джіаніна ввесь час уникала його. Жодне сказане ним слово не викликало в серці Марко каяття. Всі вони змовились проти нього, і Джованні — винуватець. Такий святий та божий! Він ненавидить його! Якби він був тут, не знати, що трапилося б. Хай йому сто разів доводять, що Джованні нічого не знав, він не повірить у це! Ні!

Хлопця здолала втома, йому набридла й тиша, і удари дзвона. Добре було б трохи поспати. Тоді ти прокинешся, Марко, і з радістю дізнаєшся, що все це тобі тільки снилось. Ти підеш до Джіаніни і скажеш їй: «Мені таке примарилось! Я навіть не можу розповісти тобі, бо ти будеш сміятись…»

Он на столі стоїть маленький слон, вирізаний з слонової кістки, — це подарунок батька. Мама померла, зовсім недавно померла, а здається, що вже ціла вічність минула відтоді.

Настане час, і ти повернешся, тату. Мами ти не побачиш, вона спить на кладовищі в Сан-Міхеле. Але я залишився.

Месер П'єтро Бокко підійшов до дверей кімнати Марко і різко відчинив їх. Ледве переступивши поріг, він сказав:

— Ось де він сидить, наш юний хазяїн! — Голос його звучав різко й холодно. Він тільки-но відвідав Лоренцо й дізнався, що, незважаючи на всі попередження, небіж знову не з'явився на заняття. Месер Бокко нервово смикав себе за бороду.

— Встань, коли до тебе заходить твій опікун! Я бачу, що тебе не навчили ввічливості. Але я потурбуюсь про твоє виховання!

Марко взяв зі столу аркуш паперу і згорнув його.

— Встань! — повторив дядько тихіше і водночас ще загрозливіше.

Марко підвівся.

— Доброго ранку, дядю!

П'єтро Бокко здалося, що в голосі хлопця прозвучали глузливі нотки. Він розлючено підбіг до нього, схопив його за руку і витяг з-за столу.

— Я запроторю тебе в монастирську школу! — крикнув П'єтро Бокко, замахуючись на хлопця кулаком.

— Пустіть мене! — прошипів, випручуючись, Марко. Він побачив здійняту руку, спотворене від люті обличчя дядька, щосили шарпонувся і, нарешті, звільнивсь. Націлений у його голову кулак попав йому в плече. Бокко злісно вилаявся.

Марко вихопив кинджал і відступив у найдальший куток кімнати, готовий нанести удар, якщо дядько підійде до нього.

— Ти загрожуєш зброєю своєму дядькові, — сказав П'єтро Бокко, намагаючись угамувати свій гнів. — Я нічого іншого й не чекав від тебе. Ти дорого заплатиш за це.

— Якщо ви хоч раз вдарите мене, я заколю вас! — озвався Марко.

П'єтро Бокко відчув, що це не пусті слова.

— Сховай кинджал! — наказав він. — Ти будеш виходити з дому лише з мого дозволу. Я пришлю слугу, який слідкуватиме за тобою. Весною підеш в монастир. Сам вибереш, у який.