Чтение онлайн

Ось адже часом примхи.

І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега — ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться…

Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося — покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався.

Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — швидше за все, спить і нічого не підозрює, — не чути ні звуку. Звати його небезпечно — відразу залучиш увагу незнайомця.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо). Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому — здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега.

Ніколи я не гріб так відчайдушно — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг — у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, — приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?…

Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу — ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув…

Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав — не наснилося чи це мені…

Але от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був?

— Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічне пригода згадалося мені в усіх подробицях. Але тепер воно чомусь не здавалося мені таким жахливим, як вночі. Може, тому, що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи проходять вранці. Вночі все здається страшнішим від того, що темно і тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, щебечуть птахи, гримлять відрами жінки біля колодязів і всюди люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів, негайно на острів! Дізнатися, як же там, чи живий…

Вмиваючись на швидку руку, я побіг у хлів. Мати ще доїла корову.

— Мама! — Крикнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будемо.

— Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

Ти хоч хліба візьми.

Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів — трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся.

Тю на тебе! — Буркнув сердито. — Бач розігнався — як заєць з чужого поля.

— Вибачте!.. Здравствуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш.

— Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав? — Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід.

— Ага!.. Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!.. Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали»..

З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом — ого — го — го — го — го!.. Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було — о-о…

— Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.

— Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…

— Ну?

— Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.

— Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було?

— Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем — як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.

— А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав: