Чтение онлайн

— Так Валігура ж ще спати буде, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим бандюг сам вночі буду робити? Він же мене задушить.

— Не бійся. Я дам тобі рушницю. Потім привезеш.

— Н — не треба! Н — не давай! — Тепер уже категорично прошепотів я. — Я б — боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Стрельну ненавмисно, уб'ю його, і мене розстріляють…

Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він все продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору», — і Книш стане, хитаючись, в човні з піднятими руками. А далі, виходить, все має робити я. Дудки!

— Не! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як хочеш…

— Та добре вже! Чого слюні розпустив! До села вдвох довеземо, а потім я повернуся. Не знав я, що ти такий боягуз!

Мені стало соромно. Кукурузо був набагато хоробріше мене. Бач, як впевнено тримається! Я вирішив взяти себе в руки.

Кілька хвилин ми мовчали. І раптом почули тихий шелест. Потім — плюх!.. А потім — ляп — ляп — ляп!.. Ми завмерли. Сумнівів не залишалося — Книш закидав мережі.

Ми напружено чекали. Нарешті запанувала абсолютна тиша. Книш поїхав. Ми почекали ще трохи. Тиша. Ні звуку. Книша немає.

— Ну, тепер на човен і в засідку, — шепнув Кукурузо.

Він зарядив рушницю, дав мені ліхтарик, ми сіли в човен і тихо попливли під берегом.

— О! Є! — Шепнув я. Я сидів на носі і перший побачив поплавці рибальської мережі, які біліли на воді.

Ми загнали човен в очерет як раз проти поплавців. Замаскувалися. Тепер нам залишилося одне — чекати, довго чекати, можливо, навіть всю ніч, до самого світанку, поки не приїде Книш вибирати рибу.

— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.

— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.

Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве — ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.

Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…

— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.

Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким впертим! Невже він справді не боїться?

Фантазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! нтазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець!»

Мені стає так шкода себе, так жалко, і я сам здаюся собі таким нещасним, що починає щемити у горлі.

Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з корми:

— Не спи!

І я трагічним шепотом відповідаю:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.

Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода блищить, і клубочаться в небі хмари. А може, це вже світає?… У мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.

І раптом — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви виринула човен. Вона пливла прямо на нас. Ближче, ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом. Книш!

Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от — от обірветься. Я обхопив руками ніс човна, не ворушуся.

І тут на кормі дзвінко клацнув курком Кукурузо і тремтячим голосом басовитим щосили крикнув:

— Р — руки вверрх!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно заверещав:

— Дядя міліціонер, сюди!.. Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.

— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».

І… щось глухо вдарилася об дно нашого човна — це випало з Кукурузових рук рушницю. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарику, натиснув на важіль, видавлюючи з нього світло.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.

— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…

— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.

Я зажікал ліхтариком. Я готовий був всю ніч жікать, так я був радий, що це дід Варава. Я просто готовий був його цілувати. Страх мій — як корова язиком злизала. Раз це дід Варава, я вже не боявся нічого на світі. Я направив світло ліхтарика на поплавки.

— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.

— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.

— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?

— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.

— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три — чотири. А зараз ще дванадцяти немає.

— Та ну! — Здивувався я.

— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?

– Із самих сутінків.

— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.

— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.

– І мені, — змушений був сказати і я.

— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.

Ми мовчали. Кукурузо, видно, чекав і боявся дідових розпитувань. Але дід мовчки маскував свій човник очеретами. В таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо нарешті несміливо запитав: