Чтение онлайн

— Кілометрів за півтора?

— Так. Ото якраз він і є.

— Ніколи не повірю! Навіть заводом його не назвеш — якесь кустарне підприємство.

— Це зовні. Зовні, справді, нічого схожого на великий воєнний завод, бо… — Лютц спинився, бажаючи справити своїми словами більший ефект, — бо весь він схований під землею! Там працює понад тисячу полонених — росіян, французів, поляків, чехів — одне слово, людей, які вже ніколи не побачать сонця. Під землею вони працюють, харчуються, сплять і… помирають. Їх і ховають під землею.

— Хитро придумано! — вихопилось у Генріха.

Він справді був вражений несподіваним і таким цінним для нього відкриттям. Треба поспішити повідомити про це своє командування.

— Коли я кажу, що їх там і ховають, це не означає, ніби є якесь підземне кладовище. Трупи померлих спалюють, а попіл, як добриво для полів, за недорогу ціну продають місцевим селянам. Звичайно, про походження цього добрива покупці нічого не знають… Як бачите, утилізація, повна, — криво посміхнувшись, закінчив Лютц.

Генріх не міг не помітити, що останні слова гауптман сказав з гіркою іронією. Пролунав дзвінок.

— Мене викликає генерал, можливо ненадовго. Якщо хочете, то чекайте на мене тут.

— Ні, я піду помиюся, трохи запилився під час поїздки. Зустрінемося в казино.

Генерал у кабінеті був не сам. Навпроти нього сидів керівник служби СД майор [1] Міллер.

Ад'ютант генерала дуже не любив цього самовпевненого і нахабного гестапівця і був неприємно здивований, побачивши його в штабі — очевидно, Міллер пройшов до генерала, коли він, Лютц, кудись вийшов.

— Гер Лютц, — почав генерал, рукою вказуючи на крісло, — майор прийшов у справі, і я хочу, щоб і ви взяли участь в розмові. Гер Міллер цікавиться вашою думкою про нашого нового офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга.

Лютц здивовано позирнув на генерала, потім перевів погляд на Міллера. Яка все-таки огидна пика! Особливо ці загострені ніс і підборіддя, що роблять майора схожим на хорта, і маленькі круглі очі, які, мов буравчики, свердлять співрозмовника.

— Я знайомий з лейтенантом Гольдрінгом з першого дня його перебування тут і можу сказати єдине — це культурний, здібний і цілком благонадійний офіцер.

— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад'ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.

— Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець, — який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов'язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.

— Але ви зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь не відому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знав дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг рейхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбрунера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?

— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.

— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.

— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.

— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?

— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.

— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?

— Признатися, мене самого непокоїть ця історія, після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!

Міллер вклонився і вийшов з кабінету.

— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.

— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.

— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.

— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть з звичайною стройовою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.

— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!

— Не турбуйтеся, гер генерал!

Біля входу до готелю «Темпль» Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:

— Бонжур, месьє!

— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.

Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тарваль. Цього разу на її устах не сяяла звичайна посмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.