Чтение онлайн

З того часу ми часто бували разом. Полум’яне Серце кудись літав і знову прилітав. А я ждала його з далеких польотів.

Інколи не витримувала, ходила в Центральну Будівлю Космічних Подорожей. Там я зустріла Старшого. Він був схожий на Полум’яне Серце, але волосся у нього було срібним і чоло несло на собі знак великих турбот. І це не дивно, — адже він був Учителем семи Братів і відповідальність за всіх лежала на ньому.

Братів уже не було. Вони розлетілися в усі кінці Безмежності. Я не могла знати про їх місію — це було таємницею їх сердець.

Старший уже знав про мене. Але тоді, коли я приходила до нього, щоб дізнатися про Полум’яне Серце, він лагідно, хоч і рішуче, говорив:

— Він буде весь час літати і повертатися. І ти завжди зустрінеш його. Але не обтяжуй його шлях непотрібною тривогою. Не треба бути зайвим вантажем. Допомагати й віддавати — твоє завдання.

Я запам’ятала його урок. І більше не ходила туди. Тільки тоді, як він повертався з польоту, я зустрічалася з ним.

А потім прийшла велика радість. Полум’яне Серце взяв мене в один політ на дуже високу планету. Не можна сказати, на якому рівні вона була у відношенні до Блакитної Зірки. Це була зовсім інша еволюція, не схожа на все те, що я знала. Але Полум’яне Серце вміщав у своєму всеосяжному Синтезі і цю еволюцію. Він у попередньому розвитку своєму знав такі планети і літав на них.

Ту планету я сприймала скоріше розумом, ніж серцем. Вона була трохи чужою для мене.

Пам’ятаю дивний присмерковий краєвид. Двоє маленьких світил в небі. Одне оранжеве, друге — лілове. Барви найчастіше бузково-фіолетові. Дивні дерева з трубчатими паростями, трава таких же гонів. І розумні істоти. Надзвичайно розумні, тонкі, чутливі, якщо можна об’єднати одним словом — суцільні згустки інтелекту.

Змісту розмов з ними я не пам’ятаю: говорив більше Полум’яне Серце. Але й досі залишилось почуття захоплення від лаконічності і точності їх мислення.

Істоти мали величезні — на пів-обличчя — випуклі очі. На голові членисті антени-вусики. Такі ж членисті, з багатьма суглобами руки, ноги. Шкіра ороговіла, фіолетових тонів — від світлого до темного. Незважаючи на відмінність від наших істот, вони не здавались неприємними. Навпаки, радісне відчуття великої мудрості і знання. Розмову з ними Полум’яне Серце вів майже безмовно, обмінюючись імпульсами сердечної енергії. Тільки інколи вони торкались його і мене прохолодними кінцівками. Ті дотики були дружніми і ніжними. Вони допомагали зрозуміти суть того, що було в імпульсі думки.

Після повернення на Блакитну Планету ми ще більше часу проводили разом. Говорили мало. Більше мовчали, думали, читали серцями ті думки.

Я відчувала, що більше не зможу жити без Полум’яного Серця, що буття без нього — це відсутність буття.

Він дивився мені в очі, але нічого не говорив. Чому? Може, він бажав, щоб все здійснилось у дії, в житті.

Він не любив слів і навіть думок просто так, якщо вони негайно не втілювалися в життя.

Перед останньою розлукою він був особливо мовчазним і навіть трохи суворим. Я не розуміла його і тому хвилювалась. Може, він збирався в новий політ? Так звідки ж хвилювання? Може, він хотів покинути мене? Я не вірила цьому. Це було неможливо. Так звідки ж, звідки така тривога і сум?

Ми сиділи одного вечора над синім озером. У глибині його повільно плавали смугасті риби, поблискували блакитними боками. Біля нас височіла скульптура Сфінкса. Полум’яне Серце печально дивився на нього, мовчав. Потім погляд його піднявся в глибінь небес. Я теж глянула туди.

Полум’яне Серце дивився на маленьку зелену зірочку. Любов і ніжність сповнювали його погляд, сум і співчуття. Чому, чому він так дивився на цю зірочку?

Другого дня я дізналася, що це за зірочка. То була планета іншого виміру, зв’язана з нашим світом спільними еволюційними нитями.

Я не питала в нього нічого. Він теж не говорив.

Тільки інколи Полум’яне Серце дивно поглядав на мене, ніби випробовував. Що він хотів запитати в моєму серці, що побачити? Я відчувала, що має статися щось незвичайне, таке, що порушить усталене життя, його ритм, все, все, що було раніше.

І ось одного разу Полум’яне Серце не прийшов до Сфінкса.

Я чекала всю ніч. Його не було.

Я прийшла до Старшого. Він просто і сумно сказав:

— Полум’яне Серце в іншому світі.

— Де? — з тривогою запитала я.

— Хай підкаже серце, — відповів Старший. — Я не можу сказати. Але повернеться він не скоро. Дуже не скоро…

Я знову залишилась самотньою. Щось обірвалося в серці, згасли барви дня і ночі.

Я багато днів ходила до того місця, де ми любили сидіти з Полум’яним Серцем. Мене супроводив інколи Грі-ом — невелика шестинога тваринка. Ось він і тепер зі мною. Його приніс мені на прощання Полум’яне Серце. Він дружив з ним, а тепер передав цю частку своєї дружби мені.

Грі-ом мав повну свободу. Коли хотів — ішов до лісу, а інколи повертався до мене. Він відпочивав разом зі мною біля Сфінкса, торкаючись м’якою кошлатою спиною моєї руки.

Так було довго, дуже довго. Я не знаю, скільки. Мені здавалося, що минала вічність. У нас, на Блакитній Зірці, час не має значення. Він вимірюється дією, думкою, прагненням. Отже, це могла бути доба, а могли бути і мільйони років, якщо лічити по вашому.

Я ніби заснула, паралізована в найкращих своїх почуттях. Я чула, що навколо мене вирує бурхливе життя, що здійснюються величні синтетичні відкриття, що до спільної скарбниці Світобудови вливаються нові й нові системи, зірки, але все це проходило мимо моєї свідомості, не зачіпало мого серця.

Одного разу я побачила, що біля Сфінкса, де ми бували з Полум’яним Серцем, почали створювати скульптуру. Вона сягала високо в небо. Я більше не ходила туди. Вибрала собі затишний куточок у густому синьому лісі і поринала в спогади. І от якось мені довелося побачити дивне видіння. Те, що ви називаєте снами, а ми — вільною творчістю Розуму.

Я була в безмежному просторі. З усіх боків мене оточували зірки, туманності, системи.

І ось з одного боку почала насуватись чорна імла. Вона була схожа на живу потвору. Темрява клубочилась, звивалась і ковтала зірку за зіркою, систему за системою.

Серце моє стиснулося від жаху. Рухи були паралізовані. Я нічого не могла подіяти. Я лише знала, що незабаром потвора наблизиться і тоді — кінець. Серце зупиниться, мозок паралізується. Що робити?

І от серед простору з’явився Полум’яне Серце. Він ішов серед зірок і туманностей впевнено, як господар Космосу, і тримав у руці вогняний факел. Він сміливо прямував назустріч страховищу і запалював у просторі нові зірки. Потвора здригнулася, почала відступати, і темрява швидко розтанула безслідно. І ось вже серед Безмежжя заіскрилися, засяяли міріади яскравих світів.