Чтение онлайн

Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса.

— Гм! — крекнув вiн. — Добре панич сказав… козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй менi, старому!

— Спасибi за добре слово, — вклонилась Далина. — Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi.

— Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, — сказав диякон.

— А все-таки зв'яжiть мене для певностi, — порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом.

— Ну, що ж, — осмiхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!

— За мною, але нишком! — сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями…

— От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, — пiсля довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твiй київський обозний… генеральний, чи як… а менi велено довiдатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на свiтi, а й у Києвi навiть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?

— Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? — жваво спитала дiвчина, i очi її заблищали.

— Хто? Батько наш, гетьманiв товариш…

— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра.

— Як? Ти знаєш його iм'я? — здивувався парубок.

— А хто ж iз православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Вiн посланий самим богом для порятунку України, Всевишнiй покликав його з келiї i дав йому до рук меч замiсть патерицi! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налi-татиме на їхнi замки, вже скiльки їх упало пiд його перначем!

— То велика справа вiтчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — I панна простягла свої зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку.

— Дай боже, — сказав i Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це iнший обозний, чи той, самий, твiй батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усмiхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

— Нi, i дочка…

— I дочка? — розгублено подивився на дiвчину Петро.

— I дочка, — кивнула вона головою.

Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно… виходить, панич…

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: — У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина…

— Так, так… панна Дарина… i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, — зрадiв Петро, що згадав iм'я.

— Ну, от i Дарина є, - задихалась од радостi панна, — i син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирi…

— Ось воно що, а менi й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки… як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми.

— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. — Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.

— Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла…

— Твоя правда, — спаленiла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла пiд стiною — праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пiзнiше… подався навпростець… i попався…

— Ага! — задовольнився вiдповiддю Петро й замовк.

— Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…

Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмiнно знайду…" — рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням.

Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт… Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр.

На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати.

— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт.

— Нi, чадо моє, - заговорив, пiд'їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, — багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно… Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б… Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всiх, — так залишити монастир на самих жiнок не можна, — та й тих половина вцiлiла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача… А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця… хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище.