Чтение онлайн

Пiсля кожної такої зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першої зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля другої побiгли iноходдю, пiсля третьої пiшли ступою.

Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра.

Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо їхати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть їсти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi…

На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi — диякон, наприклад, — волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити їх десяток-другий i на їхнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi… Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б їх негайно.

— Слухайте, панове! — рiшуче промовив отаман. — Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина… Наказ батька Залiзняка — передусiм!

— Атожi — озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.

— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi здається — вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi…

— Велелiпно! — у захватi вигукнув диякон. — Тiльки треба тiкати лiворуч… а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас.

— Лiпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадiв отаман. — Я був i сам хотiв тебе просити… Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну…

— Та я вже не просплю! Воiстину! — урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада.

Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки.

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати — i гасло!" — подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня.

— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi — кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, є кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але — о жах! Кременя не було… Похоловши од цiєї несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремiнь як у воду впав!

Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.

Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливiший час.

— Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився… — бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?

— Швидше до дяка! — нарештi шепнув вiн одному з козакiв. — Дiзнайся, що там?

— Я миттю! — вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдчаї скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:

— Стрiляйте! Тiкайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки…

— За мною, вперед! — крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, i помчав iз своїм загоном лiворуч.

На сходi вже почало розвиднятися.

Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть їх назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено — блiдий свiтанок виказав напрямок їхньої втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра… Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої вiдчайдушної сутички…

Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-пiд землi вигулькнули…

— Лiворуч забирай, лiворуч! — кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.