Чтение онлайн

Щоправда, часу на пошуки не було багато. Вітання здавалися безкінечними, люди виславляли і мою промову, і слайди. На щастя, мені не довелося вислуховувати аналітичних звітів щодо моєї техніки, бо самі картини (а також чимало етюдів кольоровими олівцями) залишалися замкнутими в двох коморах у глибині галереї. А ще я збагнув секрет того, як однорукій людині уникнути небезпеки бути розчавленим на власній презентації — у цілій клішні треба завжди тримати м’ясний рулет з креветками.

Підійшла Мері Айр із запитанням, чи готовий я давати їй інтерв’ю.

— Звичайно. Хоча не уявляю, що я можу сказати вам нового, мені здається, я про все розповів у сьогоднішній лекції.

— О, нам буде про що побалакати, — заспокоїла вона мене і, клянуся, тицяючи порожній бокал комусь з пробігаючих повз нас офіціантів, пустила мені бісики очима з-під своїх «котячих» окулярів в стилі п’ятдесятих.

— Післязавтра. A bientot, monsier. [285]

— Домовились, — погодився я, ледь утримавшись від зауваження, що якщо вона збирається розмовляти зі мною французькою, то хай зачекає, поки я начеплю собі на голову берет Мане. Від мене вона пурхнула до Даріо, цьомкнула його і розчинилася в духмяній березневій ночі.

Підчепивши по дорозі пару бокалів шампанського, до мене підійшов Джек. А з ним і моя домовпорядниця Хуаніта, одягнена в крихітну рожеву сукню вона виглядала стрункою і шикарною. Вона взяла собі м’ясний рулет з креветками, а від шампанського відмовилася. Натомість він простягнув бокал мені, я дожував свою закуску і взяв бокал. Відтак ми цокнулися.

— Вітаю, бос — ви вразили аудиторію.

— Дякую, Джеку. Критичне зауваження сприйнято. — Я проковтнув шампанське (бокалу вистачало якраз на ковток) і обернувся до Хуаніти. — Ви виглядаєте абсолютно чудово.

— Gracias, містере Едгаре, — подякувала вона і роззирнулась навкруги. — Тут гарні картини, але ваші красивіші.

— Дякую щиро.

Джек вручив Хуаніті ще порцію креветок і спитав:

— Ви дозволите нам на пару секунд?

Ми відійшли з ним до яскравої скульптури Герстайна [286] .

— Містер Камен попросив Ваєрмена залишитися з ним у бібліотеці після того, як всі звідти підуть.

— Навіщо? — я був заінтригований. — Чому?

Джек всміхнувся.

— Та він добирався сюди цілий день і сказав, що йому в літаку це було зробити незручно. Він сказав Ваєрмену, що весь день йому дещо муляло і тепер він хоче того безпечно позбавитися.

Я розреготався. І водночас був зворушений. Взагалі для людини калібру Камена подорожувати громадським транспортом... а тепер, коли з’ясувалися причини, я второпав, що він абсолютно не в змозі присісти в крихітному туалеті літака. Злити бак навстоячки ще туди-сюди. Ще якось можна. Та тільки й того. Але сісти — ніяк. Він просто не вміститься.

— Словом, Ваєрмен сказав, що Камен заслуговує на техконтроль. Сказав, що ви зрозумієте.

— Я розумію, — відповів я і позвав кивком Хуаніту. Вона виглядала такою самотньою, стоячи, певне, у кращому своєму вбранні посеред зграї кружляючих довкола хижаків від культури. Я обняв її, а вона подарувала мені посмішку. І вже коли я майже умовив її випити шампанського (вона загиготіла на слово pequeno [287] , яке я використав для означення маленького бокалу), з’явилися Ваєрмен з Каменом — останній з тією самою подарунковою коробкою в руках. Камен розквітнув, уздрівши мене, і це для мене було ціннішим подарунком, ніж кілька раундів аплодисментів і стояча овація.

Я взяв бокал з принагідної таці, проштовхався крізь натовп і вручив йому шампанське. Відтак здоровою рукою обхопив, наскільки зміг, його товстелезний корпус і стиснув. Він навзаєм обняв мене з таким притиском, що, здавалося, затріщали мої все ще ніжні ребра.

— Едгаре, ти пречудово виглядаєш. Я дуже радий. Господь милосердний. Господь милосердний.

— Ви також, — відповів я. — Як це ви опинилися в Сарасоті? Це Ваєрмен постарався? — Я обернувся до свого compadre [288] по смугастій парасольці. — Це твоя заслуга, правда? Ти зателефонував Камену і попросив його зіграти на моїй лекції роль Сюрпризного гостя?

Ваєрмен похитав головою.

— Я подзвонив Пам. Я панікував, мучачо, бо бачив, що ти зовсім забив на свій виступ. Вона мені сказала, що після аварії ти якщо когось взагалі слухався, то тільки Камена. Тож я подзвонив йому. Я не міг собі уявити, що він моментально відгукнеться... та ось, бачиш, він тут.

— Я приїхав не порожній, привіз тобі подарунок від твоїх дочок, — сказав він, тицьнувши мені пакет. — Хоча тобі доведеться змиритися з моїм вибором, у мене не було часу на довгі пошуки крамницями. Боюсь, ти будеш розчарований.

Я раптом зрозумів, що в пакеті, і в роті мені пересохло. Тим не менш, я затиснув пакет під пахвою кукси, здер з нього стрічку і почав шматувати папір. Краєм ока зауважив, як Хуаніта підбирає з підлоги обривки. Переді мною була довга картонна коробка, схожа на дитячу труну. Звичайно. А на що інше вона могла бути схожою? На кришці був напис ЗРОБЛЕНО В ДОМІНІКАНСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ.

— Шикарно, док, — промовив Ваєрмен.

— На жаль, не було часу шукати чогось красивішого, — пояснив Камен.

Їхні голоси долітали десь здалеку. Хуаніта зняла кришку. Гадаю, передала її Джеку. З коробки на мене дивилася Реба, тільки тепер не в синьому, а у червоному платтячку, але в такому ж крапчастому, тими ж були сяючі сандалі «Мері Джейн», неживе руде волосся і блакитні очі, що промовляли: «Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей час!»

Усе ще з далекої відстані продовжував Камен.

— Це Ілса мені подзвонила і запропонувала повезти в дарунок ляльку. Вона попередньо порадилась телефоном з сестрою.

«Звісно, хто як не Ілса», — подумалось мені. Я чув невщухаючий лепет людей у галереї, схожий на шварґотіння мушель під Великою Ружею. В мене на обличчі все ще ліпилася посмішка типу Вау, як чарівно, але якби хтось зненацька штовхнув мене в спину, я б, мабуть, заверещав. Ілса єдина, хто була на острові Дума. Вона проїхала по дорозі аж за Ель Паласіо.

Навіть надчутливий Камен не завважив, що щось тут не так — звісно, він цілий день був у дорозі і почувався не найкраще. Натомість Ваєрмен дивився на мене схиливши набік голову, насупивши чоло. На той час, гадаю, Ваєрмен розумів мене вже краще, ніж це будь-коли вдавалося Камену.