Чтение онлайн

Я ще не вспів гаразд приглянутися незнакомцеві, як він станув і, оглянувшись по присутніх, запитав за мною. З партизанів хвилю ніхто не відповідав. Усі дивилися на нього та на мене.

— Вам Крезуба, добродію, то хиба ви його не бачите? Отам лежить він у курені! — показуючи на мене, сказав врешті Дудун.

Незнакомець звернувся в мою сторону. Я вихилився також із куреня. Наші погляди стрінулися. Наче крізь сон, начав я пригадувати собі ту фізіономію.

— Здорові були, товаришу Крезуб, — незнакомий гість підійшов до мене, простягаючи свою руку.

Щойно тепер пізнав я старого знайомого від С.С. четаря Горачука. Та й не диво, що з першої хвилі я не міг його пізнати. Горачук носив тепер здоровенну бороду, яка зміняла його і робила на кільканадцять літ старшим.

Моє зачудованнє зросло тепер ще більше. Виїжджаючи з табору Української бриґади в Німецькому Яблонному, я оставив його там. Як він узявся тут у Гощові на краю світа, я не міг зрозуміти. Ціла історія виглядала небуденно.

Ми привіталися. Горачук сів коло мене. Хвилю ми приглядалися один одному, наче перший раз у життю себе бачили. Партизани забули на обід, окружили нас і нащурили вуха. Се-ж не ледь сензація була.

— Ну, слава Богу, що вас знайшов! — сказав по хвилі мовчанки мій гість. — Я думав, що вже прийдеться вертати з нічим.

Мене цікавила історія Горачука, і я попросив його, щоб він розказав мені, як він дістався сюди.

Показалося, що Горачук невдовзі після мене також виїхав з табору в Чехії на Україну і переходив цілу Одисею, заки дістався в Київ. Тепер був він зв’язковим у Центральному повстанчому комітеті. Тому кілька днів одержав від Опоки припорученнє відшукати наш загін і передати мені листа. Даючи Горачукови се припорученнє, Опока не поінформував його про все як слід, сказав тільки, що нас може найскорше подибати в Гощові. Горачук думав, що Гощів — то село, і, йдучи з Київа, розпитував дядьків про нього. А в околицях Обухова і Трипілля Гощів “славився”, і найменша дитина знала, що там сидять хлопці.

— Їде дядько, — розказує Горачук, — я його питаю: “Скажіть, будьте ласкаві, дядьку, кудою тут до села Гощова?” Дядько глянув на мене якось із-під лоба, а далі питає: “А вам до кого в Гощів? Ви Галичанин?” “Галичанин”, — відповідаю, бачу ж, що пізнав, відпиратися ніяково. “То йдіть, — каже дядько, — туди то й туди, а там запитаєте людей. Тільки обережно питайте, щоб комуна ся клята не почула. Та й нікому не признавайтеся, що у вас брат у Гощові”. “А хіба що таке? Чому не говорити?” — здивувався я. Дядько подумав щось і усміхнувся: “Так бачите, добродію, Гощів — се ж не село, а ліс. У ньому сидять наші хлопці, яких комуна бандитами називає”.

— Зрозумієте, мабуть, як мені стало ніяково, коли почув таку історію, — продовжував Горачук.

Партизани начали сміятися та приговорювати:

— От хитрий мужик, от бісова мазниця, зрозумів, бач, кудою гнути.

— Приходжу далі в якесь село і питаю вже тепер, оглядаючись на всі сторони, де тут буде Гощів. Мені показали. Зайшов у ліс, ходжу, ходжу і ніяк не придумаю, як би вас відшукати. Так я більше двох годин ходив по стежках, аж надійшли отсі добродії, — Горачук показав на Середу, Петруся і Кума, — та привели мене, спасибіг їм, сюди.

Партизанів се оповіданнє розвеселило, а особливо Дудун зі сміху аж заходився і все до себе приговорював:

— Ну і чудний-же той добродій Галичанин; думав, що Гощів — то таке село. Ну й чудак же він…

— Гарно, добродію, що ви знайшли Крезуба, а то було б з вами погано. Ми вас узяли за большевицького шпига, — обізвався Петрусь, коли Горачук скінчив своє оповіданнє.

На тому прийшлося дальші балачки скінчити, бо обід стинув, а до того кождий уже був проголодався. Горачук віддав мені листа, і ми присіли до товариства при відрі.

По обіді балачки зійшли на справи Центрального [повстанського] комітету. А справи ті стояли не найліпше.

— Члени Комітету, — розповідав Горачук, — у більшій части виарештовані, розстріляні київською чрезвичайкою. При праці остався майже сам Опока і ще два чи три старшини С.С. У листі, який я від нього одержав через Горачука, прохав Опока мене приїхати до нього в Київ, щоби спільно вирішити декілька важних справ.

На жаль, із Полтавщини вернув я в такому стані, що не міг сповнити його бажання. В мене началася в Гощові лихорадка, а до того права нога розпухла, що я не міг ходити. Треба було, однак, когось вислати на своє місце. Розуміється, до того найбільше надавався [Володимир] Григорович, і стануло на тому, що він виїде разом із Горачуком у Київ.

17 серпня, тобто на другий день перед вечором, Горачук і Григорович зібралися в дорогу. Григорович перебрався в селянську одежу, взяв на руку кошик, а на дорогу одержав документи бувшого австрійського полоненого. Ні один, ні другий не мав зі собою ніякої зброї.

На відхідному ми умовилися, що Григорович має до трьох днів або сам вернути, або прислати когось із вісткою, що з ним діється. Якщо до трьох днів не верне, ні відомости не дасть про себе, то має означати, що він попався в руки большевиків.

Смеркало. Обидва спутники вийшли з табору. Ми випровадили їх аж до Забави. Тут розходилися шляхи. Один провадив у Київ через село Козин, другий — у Таценки, а третій у ліс.

Ухвилі, коли ми доходили до того роздоріжжя, лучилася одна неприємна річ, а саме: з дерева сич крикнув так зловіщо, що дехто з партизанів (а вони були дуже забобонні) аж пристанув.

— Хлопці, якесь нещастє віщує! — сказав на те Кум і перехрестився тричі.

— На голови комуни лихо віщує, а не на наші, — відрубав Пушкар, одинокий між Гощівцями, може, що не вірив у крики сичів.

Його слова ніби підбадьорили відділ, але поганий настрій того вечора вже не уступив, а те, що пізнійше лучилося з Горачуком і Григоровичем, іще більше укріпило в партизанах забобонність.

Побажавши Горачукови і Григоровичеві щасливої дороги, ми пішли в хутір.

З нетерпіннєм ожидано у відділі вістки від Григоровича. Минав другий, минав третій день, а про нього ні слуху. На четвертий день, вертаючи з Таценків, стрінули ми одного селянина, нашого симпатика. Він їздив чогось у Виту-Литовську і тепер вертав домів.

— Чи не ваших то хлопців арештувала передучора комуна у Виті? — запитав дядько, коли порівнявся з нами.

Ми підійшли до нього, начали розпитувати і довідалися, що два дні тому назад провадили червоноармійці двох арештованих через згадане село.

— Один із них, — розповідав дядько, — з бородою, а другий, наче молодший, без бороди і без вусів, а із золотими зубами. Місцеві селяни говорили, будь-то би то той молодший, без бороди, був колись большевицький комісар у Трипіллю.