Чтение онлайн

Відтак, залишивши золотошукача на східному березі річки, екіпаж «Сперанци» став табором на західному, бо і їм треба було довгі місяці стояти тут. Коників підв'язали канатами під животи, підняли важелями, зробленими з рей, і опустили у воду, — ті виявились добрими плавцями й самі добралися до берега.

Річка, яку Антон назвав Олтець, на згадку про румунський Олт, стала кордоном між двома таборами, і його дотримували всі, ніби про це була домова. Тільки алкалуфи, які працювали вдень там, одержавши плату спиртом, увечері поверталися сюди, бо місце ночівлі здавалося їм тут кращим.

Майже весь місяць лютий Антон Лупан готувався до переходу через гори, терзаючись, чому не приходить П'ер Ваян, А потім з ним сталося щось дивне: він раптом почав відчувати, ніби це все сон, ніби «Есперанса» — вигадка хворої уяви, а П'єр Ваян насправді давно зник у небутті. Іноді він навіть питав сам себе, чи був той у житті, чи вчились вони разом, чи були в Туреччині й купили оцей корабель, що сьогодні зветься «Сперанца»… Від таких думок голова йшла обертом.

Тим часом Крістя Бусуйок разом з Хараламбом та Іеремією намагалися прокласти дорогу через першу перешкоду. Обійти це місце неможливо, оскільки обабіч височіли такі бескиди, на які годі було й думати видертись. Плотогон топірцем вирубав східці в закам'янілій гнилизні, виліз на стіну і, забивши там кілок, кинув униз мотузку, по якій витягнув усіх.

Там три моряки почали валити дерева. Склепіння, де клекотіла спінена річка, Крістя Бусуйок разом з товаришами підперли рядком кілків, упоперек поставили грубі колодки, утворивши загату. Через тиждень роботи вода в річці біля табору почала спадати. Зате по той бік загати вона прибувала. Ще через три дні, коли внизу ледве сочився тонесенький потічок, угорі гримнув грім, викликавши жах серед алкалуфів на березі Г стіна тріснула, ніби розколовся камінь, і розверзлася. Майже одразу в русло річки ринув потік спіненої води, несучи на собі стовбури дерев, велетенські брили криги й шматки розламаної стіни.

Крістя Бусуйок знав, що прорве загату, але не думав, що саме сьогодні, дідько його зна, як воно сталося, ніби сам диявол підклав плече, щоб допомогти йому.

Увечері капітан зібрав людей у своїй каюті на раду.

— Хлопці! — почав він стурбовано. — Здається, я вплутав вас у велику халепу, але якщо гарненько розсудити, то тут нема моєї вини.

— А що сталося? — спитав Герасім.

— Боюсь, нам доведеться зимувати тут, відтак згаємо цілий рік. Ми занадто пізно прибули. Зараз рушила крига в горах, ми не зможемо пішки перейти до океану. Це означало б, що нас може захопити лавина й стерти на порох.

Люди стурбовано переглянулись.

— А що ж робити, пане?

— Що робити? Або чекати до весни, або відмовлятися від затії. Якщо ж відмовлятися, то навіщо було приходити сюди?!

— А з продуктами як бути?

Капітан підвів очі, глянув на кожного, здивований, що ніхто не протестує. Усі були спокійні.

— З продуктами?.. Ми ще раз підемо в Ушуайю, я вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.

— Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, — сказав Герасім, кивнувши головою.

— Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?

— А чому б нам не залишитись, пане? — сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. — Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?

— Ось так?! — нарешті зрозумів усе Антон. — Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.

Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!

А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.

Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.

І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.

Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?

Тоді капітан «Сперанци» вдався до хитрощів. Якщо Мартін Стрікленд має хату, то чому б і йому, капітанові, не зробити таку саму? Він попросив аборигенів допомогти йому, ті з радістю погодились. Одного дня частина людей не пішла збирати золото, а залишилась по цей бік річки.

Ліс задзвенів від стукоту сокир. Дерева падали і швидко перетворювались на колоди. Алкалуфи ввечері одержали замість спирту консерви й сухарі, чому особливо зраділи жінки й діти.

Невдовзі під наглядом плотогона хата була зведена, схожа на хату в Карпатах, з гостроверхим дахом, теж із колод (ґонту вирізувати забарно, та й дерева підходящого нема).

Три сім'ї алкалуфів досить боязко сприйняли цей дарунок, дізнавшись нарешті, що хата зроблена для них. Це сталося в середині березня, коли літо наближалося до кінця, а дощі ставали дедалі пронизливіші й холодніші.

Ті, що залишились надворі, довго ходили навколо хати, боязко заглядаючи туди й сторожко прислухаючись, чи не сталося там чогось злого. Час від часу котрийсь із алкалуфів просовував голову у вікно, пересвідчувався, що люди ще не заснули, і всі чекали, коли почнеться якась непояснима біда.

Хто каже, що людина не може відвикнути від лиха, якщо вона народилася разом з ним, бреше, і його не треба слухати.

Прийшла зима на Вогняну Землю… Був серпень.

О цій порі в нас дозріває кукурудза, а тут б'є град, обчісуючи листя на деревах. Тут нема сильних морозів, як у нас узимку, не покриває землю сніг — він лежить тільки в горах, але ж до дідька холодно!

Окрай лісу виросло ціле селище з центральною вулицею, прокладеною під шнурок, ще дві пролягли впоперек.

Поні теж мали конюшню, біля конюшні була й повітка, куди алкалуфи приносили оберемки гілок — корм для маленьких коників, бо вівса їм не вистачало.

«Сперанца» ще раз сходила в Ушуайю й привезла продуктів на тривалий час.

Одразу з настанням зими неподалік звідси з'явилися тюлені. Тепер алкалуфи ходили на полювання й мали нарешті вдосталь харчів, а зі шкур моряки навчили їх шити одяг, щоб не ходити голяком у холод.