Чтение онлайн

На островах архіпелагу безліч льодовиків. Вони сповзають з гір у море. Інколи від льодовиків відколюються величезні брили льоду. Силою течії їх відносить у відкрите море. Зіткнення з айсбергом загрожує неминучою загибеллю кожному кораблю.

Одного разу, вже в сутінки, корабель мало не налетів на плавучу гору. Насилу ухилилися.

У Британському каналі «Фоку» зустріла суцільна крига. Темрява, що настала, змусила зупинитися.

Вранці течія допомогла впоратися з кригою. Пройшли ще трохи. Сєдов намагався досягнути північної частини архіпелагу — острова Рудольфа. Але шлях до нього виявився закритим.

Ніч провели біля острова Скотт-Кельті. Сєдов не залишав містка. Стояв, вдивляючись у темряву. Несподівано до нього піднявся механік і з пригніченим виглядом повідомив:

— Я підрахував запаси палива — його не вистачить на завтрашній день.

Сєдов, заклопотаний, довго ходив по містку. Потім зупинився перед механіком і, дивлячись йому в вічі, промовив:

— Будемо зимувати десь поблизу. Що поробиш! — І, підрахувавши пройдену відстань, додав: — Все-таки на сто кілометрів ближче до полюса!..

Рано-вранці наступного дня почали шукати місце для зимівлі. Підійшли до острова Гукера. Невеличка затишна бухточка глибоко врізалась у берег. Уважно вивчивши її, Сєдов зробив висновок, що кращого місця для зимівлі не знайти.

Цього ж дня Сєдов зачитав новий наказ по експедиції, поздоровив усіх із щасливим закінченням плавання. Незважаючи на те, що «Фока» потрапив у кригу, команді все-таки вдалося впоратися з нею.

«Бажаю щасливої, тихої зимівлі!» — так закінчив Сєдов свій наказ.

Безіменну бухточку, де «Фока» залишився зимувати, Сєдов назвав — бухта Тиха.

Запис у вахтовому журналі про початок нової зимівлі був позначений датою: 19 вересня 1913 року.

знову над Арктикою запанувала полярна ніч.

Прийшла зима, морозна, завірюшна. Потягнулись дні, до нудоти сумні і схожі один на одного.

Ще задовго до приходу зими мандрівники зробили все, щоб утеплити своє зимовище. Вони тісніше розселились у каютах, щоб марно не опалювати зайві помешкання; зашпаклювали всі щіліни, забили непотрібні двері і люки, відремонтували грубки. Найбільше лякала відсутність палива. Якщо на Новій Землі зимівники знаходили багато плавнику, то на Землі Франца-Йосифа попри всі намагання не пощастило відшукати жодної деревини. Щоб зекономити паливо, топили в грубках дуже короткий час. Спочатку на дрова розібрали корабельну комору, потім стіни у нежитлових помешканнях, нарешті взялись за вантажну палубу.

В каютах було вогко. Від випарування на стелі і на стінах з’явилися краплі. Вдень вони струмками стікали на долівку і утворювали калюжі, вночі — замерзали, і тоді зі стелі звисали довгі гострі бурульки, а по стінах повзли маленькі льодовики.

В дорозі у багатьох мандрівників зносився одяг і подерлося взуття. Довелося лагодити. Замість ниток шили дратвою, яку самі сукали з клоччя.

Але прийшло лихо страшніше від холоду.

Від тісноти, від постійної вогкості, від того, що харчувались солониною, у багатьох зимівників почалась цинга. Почали пухнути десна, вкриватися ранками, кровоточити, порозхитувалися зуби.

Цинга — страшна хвороба. Якщо з самого початку її не припинити, почне вона косити людей.

Не на жарт стурбувався Сєдов, коли довідався, що серед зимівників є хворі. Негайно викликав кока і наказав йому взяти з непорушного запасу сушене м’ясо, овочі і готувати для хворих м’ясні бульйони і овочеві вінегрети.

Уже через кілька днів хворі відчули деяке полегшення. Але необхідно було покласти край хворобі. Найвірніший засіб проти цинги, особливо якщо хвороба ще не запущена, — харчуватися свіжим м’ясом. Але де роздобути його?

Сєдов знав, що в цих місцях взимку ведмеді блукають біля відкритої води. Що, коли спробувати дійти до відкритого моря? Або знайти де-небудь ведмежий барліг?

На початку грудня встановилась гарна погода. На чолі невеликої групи мисливців Георгій Якович вийшов на ведмежий промисел. Морозець був не міцний — градусів 20. Повний місяць часто виглядав із-за хмар, освітлюючи дорогу. Без особливих труднощів знайшли велику ополонку.

Недалеко від неї побачили ведмежі сліди. Очевидно, зовсім недавно тут прошкандибав великий ведмідь. Сніг ще не встиг запорошити відбитки його кігтистих лап. Трохи далі натрапили на сліди ще двох ведмедів.

Настрій у мислівців піднявся: натрапили на ведмежу стежку! Вирішили тут поставити намет: незнайомий запах привабить ведмедів, і їх гаряче зустрінуть…

Цілу добу чекали мисливці, але жодний ведмідь не з’являвся. Тоді розділились на дві партії. Частина залишилася чатувати звірів біля намету, а Сєдов і ще один зимівник вирушили шукати барліг.

Багато годин проблукали Сєдов і його супутник у темряві. Знялася хуртовина. Вітер здіймав хмари снігу і валяв з ніг. Довелось ставити намет і шукати в ньому притулку. Хуртовина трохи вщухла. Втомлені мисливці міцно заснули.

Але відпочинок був короткий. Крізь сон Сєдов відчував, ніби він лежить не в спальному мішку, а в крижаній ванні. Він почав мацати довколо себе і раптом зрозумів, що намет занурюється у воду.

Георгій Якович швидко виліз з мішка, розбудив товариша.

— Ведмеді? — запитав той спросоння.

— Швидше! Швидше! Тут не до ведмедів! Ще, чого доброго, потонем!..

Потрібно було поспішати, поки не тріснула і не провалилася під ними крига. Речі збирали, вже стоячи по коліна в воді.

На морозі мокрий одяг зразу вкрився кригою. Як назло місяць заховався за хмари. Навколо була непроглядна пітьма. Мандрівники йшли навмання. Проблукавши багато часу, приєднались нарешті до першої партії мисливців. Відпочивши, всі вирушили до зимовища. Півдня брели до нього. Зимівники, що вийшли назустріч мисливцям, з їхнього похмурого вигляду зрозуміли, що полювання було невдалим. Але ніхто не був розчарований. Всі щиро раділи, що товариші щасливо повернулись. Присутність Сєдова всіх підбадьорювала.

— Поки Георгій Якович з нами, — говорили зимівники, — нам нічого не страшно!

З малих літ загартований у праці і нестатках, Георгій Якович визначався фізичною силою й витривалістю. Коли доводилось допомагати собакам тягнути навантажені нарти, Сєдов одним з перших впрягався в них. Інші, пройшовши деякий час, змінювались, а Сєдов наче не знав утоми. Треба було переносити вантажі — Сєдов сам виконував роботу за двох, а то й за трьох. Ніхто не міг за ним встигнути і під час піших переходів.