Пів'яблука
Шрифт:
Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.
Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.
Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.
— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?
Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:
— Хто тут?
При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.
— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!
— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.
— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?
Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.
— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.
Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.
— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.
Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.
— Де телефон?
— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…
— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.
— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.
— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!
Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.
— Що ти робиш? — Iрина була готова заплакати.
Магда не вiдповiла — мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.
У передпокої рипнули дверi. Iрина смикнулася було навздогiн, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?
— Iрино! — Магда трималася дiловито. — Ти маєш телефон Андрiя?
— Якого Андрiя?
— Твого. Андрiя Степановича. Ти чуєш мене? Дай менi мобiлку Андрiя.
Iрина мовчки набрала якийсь номер, сказала:
— Сонько, дай номер мобiльного тата… Твого… Потiм… Давай швидко.
За кiлька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокiйно й переконливо:
— Андрiю, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тiтки Улi на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрiю.
На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала телефон свого чоловiка…
Через двадцять хвилин Андрiй у плащi, накинутому на бiлий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план — повна бздура*. Вiн щойно влетiв у помешкання, залишивши бiля пiд’їзду таксi та попередивши водiя: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Iринi, глянув на немовля у рушнику…
— Ну?
Магда пояснила, почавши з кiнця. Мовляв, це навiть добре, що ти чергуєш. Iнакше б було набагато складнiше. А тепер усе буде добре.
— Давай спокiйно i лише факти, — Андрiй сiв. — Що сталося?
— Стася, дiвчина, яка тут прибирала останнiм часом, народила дитину i викинула б її на смiтник, якби не ми з Iриною. Ми прийшли не вчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-двi затрималися…
— Де вона, ця дiвчина?
— Була тут. Мабуть, втекла.
Андрiй мовчав, i Магда заговорила впевненiше:
— Ти зараз спокiйно їдеш на роботу. А мiй Iгор — вiн зараз буде тут — завезе мене з дитиною до тебе у вiддiлення. Я скажу, що народила вдома…
З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повiтря i заговорила швидше.
— …народила вдома, бо не довiряю лiкарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозi, це не суттєво. Мене нiхто не дивитиметься, крiм чергового лiкаря, того, хто приймав i оформлював мене у пологовому будинку. А черговий — ти.
— Ти здурiла, Магдо! — вихопилося в Андрiя.
— …Магдо, ти здурiла! — повторив через кiлька хвилин її чоловiк.
Вона мовчки дивилася на чоловiкiв, притискаючи до себе згорток з дитиною.
— Дай сюди, — Андрiй спробував забрати дитину.
Магда вiдвела його руку.
— Подивлюся, — уже спокiйнiше попросив Андрiй. — Як лiкар подивлюся.
— Було б краще, якби це маля померло у кульку для смiття на звалищi? — голос Магди нарештi затремтiв.
Iрина мовчала, спершись спиною до стiни.
— Або якби ми пiдняли ґвалт*, зателефонували куди треба, зробили усе за правилами — i Стася залишила б дитину у лiкарнi?… Так було б правильно? Вона її не хоче, я хочу. Якi проблеми?
— Андрiю… — нарештi подала голос Iрина. — Зроби щось.
— Сяду з вами, з бабами, — сказав Андрiй, вдарив себе по колiнах долонями i встав зi стiльця.
Жiнки несподiвано усмiхнулися: так комiчно виглядало поєднання його слiв iз дiями.
Андрiй оглянув дитину та проiнструктував Магду, що робити, що казати. I злетiв сходами вниз до таксi. Трохи згодом, коли дощ почав вщухати, вiд пiд’їзду вiд’їхала друга машина — Iгор вiз у пологове вiддiлення дружину з дитиною. Магда всю дорогу молила Бога про допомогу здiйснити те, що вже здiйснилося в її уявi.