Чтение онлайн

– Добре. А як інші клієнти?

– Про це не турбуйся, я їх попереджу, що ти затримаєшся.

Хлопець сів на велосипед і поїхав у протилежний від попередньо запланованого маршруту бік.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 2.

Задзвонив телефон. Він взяв слухавку, вухо різонув роздратований голос директора:

– І довго ти будеш штани протирати!? Де нові клієнти!? Де гроші!? Ти дограєшся – звільню тебе к єдрєні фєні!! Що, думаєш висидиш когось?! Чи тобі хтось подзвонить!? Працювати, живо!!! Знайди хоч одного жирного клієнта!

– КЛІО? – здивовано перепитав чоловік.

– Яке КЛІО?! – директор роздратувався ще більше і продовжив, вимовляючи по складах ключові слова власного звернення до підлеглого, – Клі-єн-та, кажу, шукай, жир-но-го!

– Вибачте, причулося. Вже йду, – зніяковів чоловік, поклав слухавку, зітхнув, встав, одягнув піджак, взяв течку і вирішив відвідати новий офісний центр.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 3.

– Коляска 38, коляска 38, – крізь густі радіоперешкоди наполегливо пробився жіночий голос.

– Так, Дюймовочка, – відповів у рацію таксист, продовжуючи вписувати букви у порожні клітинки кросворду.

– Просять вас на шістнадцяту годину особисто під’їхати.

– В офісний центр? – запропонував версію таксист.

– Як ви здогадалися? – здивувалося Дюймовочка.

– Я про своїх постійних клієнтів, Дюймовочка, знаю все, – а собі подумав, – Тому вони і постійні.

– То ви їдете? – запитала диспетчер.

– Звичайно, Дюймовочка, – запевнив таксист і промовив до себе, читаючи з кросворду, – Шістнадцять по вертикалі. Остання цариця Єгипту, – та впевнено вписав дев’ять букв, – «КЛІОПАТРА».

Після чого відклав газету з ручкою та поїхав на виклик.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 4.

Зазвучала мелодія футбольного маршу, сповіщаючи про вхідний дзвінок. Дідо легким рухом видобув мобільний телефон із внутрішньої кишені піджака. На екрані світився напис: «БредА дзвонить». Дідо натиснув зелену кнопку і почав розмову:

– Слухаю.

– Іване Тимофійовичу, – в слухавці забринів доброзичливий низький чоловічий голос, – Запрошуємо Вас до нас у гості, на новосілля, так би мовити. Ми оце переїхали в новий офіс, заходьте, будемо раді.

– Коли? – уточнив дідо.

– Та сьогодні, заходьте вже.

– А раніше ти не міг сказати? Може в мене ще є важливі справи.

– Іване Тимофійовичу, я знаю, що Ви любите заздалегідь планувати, але з тим переїздом трохи «зашилися» і не встигли Вас раніше попередити. Приходьте, вся команда буде в зборі.

– Добре, – примирливо закінчив розмову дідо і почав прикидати, як йому найкраще дістатися до нового офісного центру, але натомість з’явилася думка: «Треба купити гостинець новоселам», і дідо помітив перед собою велику вітрину магазину з вивіскою над вхідними дверима: «Продукти «КЛІО».

«До чого тут КЛІО?» – здивувався дідо, проте в магазин він зайшов. З метою придбати пляшку п’ятизіркового коньяку.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 5.

Молодий чоловік саме розмовляв по вуличному таксофону:

– То коли я можу підійти за грошима? – він уважно вислухав відповідь абонента, – Гаразд, домовилися.

Молодий чоловік повісив слухавку, сплюнув на землю, дістав цигарку, закурив. Раптом до нього підійшов чолов’яга в окулярах і з великим рюкзаком на спині, з мапою міста в руках:

– Здравствуйтє , – ламаною російською почав він, – Ізвінітє…

– Ну? – прихильно дозволив молодий чоловік.

– Скажітє, гдє єсть КЛІО?

– Шо? – перепитав співбесідник і взяв в руки мапу, – Яке таке КЛІО?

Лінії на мапі мало що прояснювали.

– Гдє-то тут, – тицьнув пальцем в мапу іноземець.

Молодик придивився у вказане місце і ще більше заплутався. А щоб відв’язатися від надокучливого чужинця, навмання махнув рукою:

– Там.

– Спасібо, – щиро подякував іноземець та пішов у вказаному напрямку.

А чоловік попрямував до нового офісного центру на зустріч із сумою триста умовних одиниць.

Вона вставила в друкарську машинку новий чистий аркуш паперу і продовжила нанизувати літери-намистинки на нитку своєї оповіді.

І саме того одного прекрасного дня від самого ранку ODIN працював як завжди. Вгору – вниз, вгору – вниз. Так одноманітно продовжувалося приблизно до шістнадцятої години, коли в його кабіну зайшло одразу п’ятеро людей.

ODIN бачив їх вперше: юний хлопець, поважний дідо з ціпком, усміхнений вусань, втомлений чоловік з течкою і тілистий коротун.

ODIN плавно закрив двері і почав повільно підійматися. І тут на нього щось найшло, точніше, щось в нього увійшло. Увійшло невідомо звідки, увійшло незвикло, не так, як в нього входять пасажири і не так, як в його двигуни входить струм. Увійшло так, що ODIN раптом зрозумів для себе одну важливу річ: «Він – більше, аніж просто ліфт. Він – УСЕ!».

Від такого просвітлення, якому позаздрив би будь-який буддист, високо в шахті ліфту коротнуло, посипалися іскри, і в офісному центрі пропало світло.

ODIN завис між землею і небом десь на рівні четвертого-п’ятого поверху офісного центру.

Тут кабіну під Нею злегка трусонуло. В ліфт якраз заходили пасажири. Вона звірила присутніх зі своїми нотатками і подумки відзначила:

– Все правильно. Всі на місці. Привіт, хлопці. Я знаю ваше недалеке майбутнє.