Палій
Шрифт:
Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, бог буком не б'є! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля, його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю - вігодував, а люди взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, якщо кажу.
Кара має бути!
А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені грейцір, най ноги вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А куди ж маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я кількі кари не годен вітримати!
– Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
– Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.
– Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
VI
Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча - наймити і газди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.
– Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, - сказав економ. Газди здоймили галас:
– Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!
– Мой-ня, чуєте, як богачі рип'є?
– Най рип'є, а ми пиймо горівку.
– Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
– Ми горівку воліємо!
– Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
– Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальні? Таже і там бідний нарід стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старші браття, богачики, а дєк чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око ніколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії, так усюди. Та ми маємо з вами бути?
– Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготалися.
– А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть газдів розуму!
– Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пусте твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.
– Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров…
VII
Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.
Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця.
Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
– Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір'ю.
Він скакав, танцював, реготався.
Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
– Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!