Чтение онлайн

А тепер я спробую описати свої відчуття під час нової мандрівки всередину самого себе, хоча читачеві слід завжди пам'ятати моє попередження про те, які недосконалі наші мовні засоби.

Насамперед я спостеріг у своїй свідомості цілковиту тишу. В ній не було більше ніякої стривоженості чи неспокою. А все тому, що це нарешті була моя, вільна від крадіїв, свідомість. Нарешті це були мої володіння.

У моїх снах та згадках сталися величезні зміни. Кожному, хто пробував заснути під час гарячки або коли мозок перевтомлений, відоме оте жахливе відчуття, коли здається, що думки шугають прудко, наче риби, і всі вони ніби чужі, коли голова, яка мала б бути "місцем, де можна чудово усамітнитися", нагадує радше ярмарок, де повно незнайомців. Ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки мозок схожий на ярмарковий майдан, де комашаться паразити. І ось тепер там панували тиша й спокій. Мої згадки вишикувались в ідеальному порядку, як війська під час королівського огляду. За моїм наказом будь-яка з них виступила б уперед. Тільки тепер я зрозумів правдивість твердження: все, що відбувається з нами, до найменших подробиць відкладається в нашій пам'яті. Спогади раннього дитинства стали так само чіткими, як і згадки вчорашнього дня. Навіть більше, спогади попередніх життів складали тепер суцільну послідовність і стояли в одному ряду зі спогадами мого теперішнього життя. Свідомість була ніби цілковито спокійне море, в якому небо відбивається, неначе в дзеркалі, а вода така чиста, що на дні його все видно, як і на поверхні. Я зрозумів, що мав на увазі Якоб Беме, говорячи про "священний день спочинку для душі". Вперше в своєму житті я був у контакті з реальністю. Ніякої гарячки, ніяких кошмарів, ніяких ілюзій. Найбільше вразила мене величезна життєздатність людських істот, незважаючи на жахливу запону божевілля, яка закриває від них дійсність. Люди, либонь, найвитриваліший вид з усіх живих істот у Всесвіті.

Тепер я опускався крізь свою свідомість так само, як людина прогулюється залами палацу. Вперше я усвідомив, хто я. Я знав, що це був я. Це була не "моя свідомість", бо прикметник "моя" стосується лише крихітної частинки мого єства. Це був увесь я.

Я проходив крізь "ясельні" шари, крізь ті яскристі джерела енергії, мета яких — установлювати моральну рівновагу, діяти як своєрідна моральна поліція. Коли людина схиляється до думки, що світ злий і з ним треба боротися за допомогою зла, ці сили піднімаються на поверхню так само, як білі кров'яні тільця поспішають до тієї частини тіла, куди проникла інфекція. Все це я усвідомив уперше.

Нижче простягалося безкрає море нерухомого життя. Тепер це вже було не море темряви, не ніщо. Опустившись туди, а побачив, що море світиться, відчув, що воно тепле. Цього разу на моєму шляху не було ніяких перешкод, ніякої сліпої й злої сили, яка б намагалася виштовхнути мене назад.

І тоді я усвідомив те, що майже неможливо висловити словами. Іти глибше не було потреби. Ті глибини містили в собі чисте життя, а проте, в певному розумінні, вони містили також і смерть, смерть тіла і раціональної свідомості. Те, що ми називаємо "життям" на землі, являє собою поєднання чистих життєвих сил з тілом, це зв'язок між живим і неживим. Я кажу "неживим", бо термін "матерія" був би тут неправильним. Матерія жива доти, доки вона існує. Ключове слово тут — "існування". Жодна людська істота не може зрозуміти слова "існування", бо вона в ньому. Але існувати — це не пасивний стан; це пробиватися з неіснування. Саме існування — це вигук ствердження. Існувати означає робити виклик неіснуванню.

Ви відчуваєте, як важко мені висловитись. Я змушений обходитися одним—двома словами тоді, коли треба було б п'ятдесятьох або й більше. Це не зовсім те саме, що описувати кольори сліпому, бо жодна людина не може бути цілковито "сліпа": усі ми бачили хоч проблиски свободи. Але свобода має стільки ж кольорів, як і спектр.

Усе це означає, що опускаючись до "джерела" свого життя, я виходив зі сфери існування, бо джерело не існує, тобто воно не виступає за межі неіснування.

Це була свобода; мене сп'янила її чудова, невимовна краса. Моя свідомість була моєю власною. Я став першою людиною, що досягла надлюдськості. І все ж я змушений був відмовитися від чарівливих перспектив, що відкрилися переді мною, і вернутися до проблеми, яка занесла нас у відкритий космос,— Земля і паразити свідомості.

З великою неохотою я виринув на поверхню. І поглянув на Райха, як на незнайомця, і побачив, що він дивився на мене так само. Ми усміхнулись один одному, як два актори після репетиції сцени, в якій вони були ворогами.

— Що тепер? — запитав я.

— Наскільки далеко ти опустився? — запитав у відповідь Райх, ніби не чуючи мене.

— Не дуже далеко. В цьому не було потреби.

— Які сили можемо ми черпати звідти?

— Я ще не знаю. Треба порадитися разом з усіма.

Ми зайшли до іншої кімнати. П'ятнадцятеро з них уже звільнилися від паразитів і тепер допомагали решті. Деякі терпіли такі муки, що могли ушкодити себе так само, як мати, що корчиться на підлозі, народжуючи дитину. Нам довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти їх: застосування сили нічого б не дало, навіть більше, посилило б їхній страх. Один з них кричав: "Поверніть корабель назад! Поверніть корабель назад! Я не можу терпіти далі!" Істота всередині нього очевидно намагалася присилувати його, щоб він змусив нас повернути корабель у бік Землі. Звільнення прийшло до нього через двадцять хвилин; він був такий знесилений муками, що відразу ж заснув.

О восьмій вечора все скінчилося. Більшість наших нових "рекрутів" були такі здивовані, що ледве могли говорити. Вони страждали від ефекту "подвійного зсуву". Вони знали, що були вже не тими, що раніше,— не тими людьми, якими вони завжди почували себе,— але ще не усвідомили, що ті дивні глибини незнайомого буття — це вони самі. Пояснювати їм це не було сенсу, бо пояснення замкнуло б їх у межах раціональної частини свідомості; вони мали дійти до цього самі.

У всякому разі десятеро з нас мали цілком ясні голови. Тепер ми розуміли, що проблеми пального для нас більше не існує. Спільними психокінетичними зусиллями ми могли вести ракету хоч би й до Плутона, і то зі швидкістю в тисячу разів вищою від теперішньої. Однак це нам було ні до чого. Треба було повертатися на Землю і далі боротися з паразитами. Але як боротися? Знищити Гвамбе й Газарда було б неважко, але це був би лише тимчасовий успіх. Паразити здатні створити нових Гвамбе й Газардів. Ми не можемо знищити всіх їхніх послідовників або "перепрограмувати" їхні свідомості. Нам доводилося приймати правила гри паразитів. Це було схоже на гру в шахи, у якій людські істоти — пішаки.

Ми обмірковували ситуацію до глибокої ночі. але так і не виробили якогось певного плану. У мене було відчуття, ніби ми взагалі на неправильному шляху. Ми думали, як би здолати паразитів за допомогою, сказати б, військового мистецтва. А тут мав би бути якийсь інший шлях…

О третій ранку мене збудив Райх. Радше мене збудила його свідомість, бо сам він був у іншій кімнаті. Ми лежали в темряві й спілкувалися за допомогою телепатії. Райх не спав із самого вечора; він обмірковував проблему паразитів у всій її цілості, повільно й методично.

Він сказав:

— Я намагався узгодити між собою всі ті знання, які ми маємо про цих істот. Мене спантеличує одне: чому вони так не хочуть покидати Землю? Якщо вони перебувають у свідомості людини, то їм повинно бути однаково, де є та людина.

Я на те відповів:

— Бо вони існують на рівні свідомості, спільному для всіх людей,— те, що Юнг називає "колективним несвідомим".

— Це не відповідь,— сказав Райх. — Відстань не має для думки ніякого значення. За допомогою телепатії я можу спілкуватися з кимось на Землі так само легко, як і з тобою. Отже ми й далі складаємо частину ірраціональної сфери людської свідомості. А коли так, то вони мали б почуватися так само добре, як і на Землі.

— А що ти сам про це думаєш? — запитав я.

— Мені здається, що це якось пов'язано з Місяцем.

— Ти гадаєш, що вони використовують його як базу?

— Ні, тут справа набагато складніша. Вислухай мене і скажи, чи є в тому, що я казатиму, якийсь глузд. Почнемо з Кадата. Ми знаємо, що вся та історія, пов'язана з "Великими Старими",— фікція. Отже ми з повним правом можемо припустити, що зв'язку між паразитами свідомості і Кадатом немає ніякого і що паразити використали ту історію, як відворотне зілля, аби змусити людину й далі шукати своїх ворогів не в самій собі, а зовні. Але якщо навіть так воно й було, чи дає нам Кадат ключ до розгадки? Перший безсумнівний висновок — це те, що загальноприйняте датування людської історії помилкове. Згідно з даними геології, вік людини становить мільйон років. Це означає не що інше, як лише те, що ми досі не зуміли знайти давніших людських останків.

— А найдавніші знайдені останки свідчать про те, що мільйон років тому людина відійшла не далеко від мавпи,— зауважив я.

— Яка людина? Пітекантроп? Австралопітек? Звідки ми знаємо, що це були єдині види людини? Не забувай, що римляни мали високий рівень цивілізації тоді, коли британці були ще дикуни. А хети мали високу цивілізацію тоді, коли римляни й греки були дикуни. Все це відносно. Цивілізація має тенденцію розвиватися в різних ізольованих місцях, як геологічні кишені або гнізда. Ми знаємо напевне, що еволюційний процес сприяє розвиткові інтелекту. Чому ж тоді ми повинні дотримуватися отого чудернацького припущення, що людина з'явилася мільйон років тому? Ми знаємо, що динозаври, мамонти, гігантські ящури, ба навіть коні, існували мільйони років перед тим. Пращуром людини була, мабуть, примітивна людиноподібна мавпа в юрському періоді. Людина не могла з'явитися на голому місці.