Чтение онлайн

— Я не божевільний, не ясновидець, не маю ніяких надзвичайних здібностей, та й не вдавав, що маю їх, — сказав Петр. — Пан Двох Святих Міст запитав мене, і я дав йому відповідь, бо знав її: я знав її тому, що перстень, якого стосувалось запитання Пана, єдиний серед перснів, а отже, й незамінний, колись був моєю власністю, тож я мав можливість оглянути його й запам’ятати, що на ньому викарбувано. Така правда й таке буденне й нецікаве пояснення моєї обізнаності, так само буденне й нецікаве, як коли хтось знає зміст книги, що лежить закрита перед ним, бо він уже раніше перечитав і вивчив її.

— Встань, — сказав султан.

Петр устав і прикипів поглядом до обличчя володаря, передусім для того, щоб не бачити очей недоумкуватого принца, які весело й багатозначно підморгували йому знизу.

— Ти ошукав мене, тому варто було б тебе щонайменше повісити, — мовив султан. — Кожна людина, навіть наймудріша, зостається трохи дитям, яке залишає байдужим погляд на героя, що йде шляхом істини, але яке плеще в долоні й заходиться від утіхи, побачивши комедіанта, що танцює на линві. Ти ошукав мене, Абдулло, точніше: ошукав дитя, що живе в моїх грудях усупереч усім моїм достоїнствам і яке, як відомо, не має титулів. Воно заціпеніло від солодкого жаху й подиву, коли ти слушно відповів на моє неймовірне запитання; воно засмутилося й відчуло, як у нього стисло горло від жалю, коли ти дав мені буденне пояснення свого ефектного, так, справді ефектного результату, — хоча, принагідно зауважу, це твоє пояснення зовсім не таке вже й буденне, бо запитання, як і чому раб, якого нещодавно витягнули зі смердючого підземелля, колись був власником чудового персня Борджіа, імена яких я відмовляюся запом'ятовувати, не позбавлене цікавості. Ти ошукав y мені дитя, так що світ для мене став сіріший, ніж був досі, і триватиме досить довго, перш ніж він знову набуде попереднього блиску — ти ошукав у мені дитя, але не ошукав володаря, Пана Двох Святих Міст, Пана віруючих, Бога на землі, Завжди Звитяжного Падишаха, і це буде записано тобі в актив золотим письмом, на сторінці, оздобленій діамантами, бо для тебе не було нічого простішого, як оминути мою помилку і сказати: «Так, я справді посланець Божий, який часом (це слівце «часом» ти обов’язково мусив би вжити, щоб застрахуватися перед неминучою майбутньою осічкою своїх удаваних здібностей), отож, який часом отримує згори силу, якою ніхто зі смертних не може похвалитися». Так би сказав на твоєму місці будь–хто інший, тоді як ти впав на коліна й зважився на те, на що не зважився ніхто за весь той час, як володарі цієї великої імперії звуться султанами, — ти перервав мою мову, перш ніж вона могла скомпрометувати мою гідність. Я казав, що дитя залишається байдужим при погляді на героя, що йде шляхом істини, тимчасом як танець комедіанта на линві наповнює його втіхою: але ж у зрілого мужа, більше того, в мужа, поставленого над усіма іншими людьми, одне слово, в моєї величності, це якраз навпаки. Тому я збираюся поблажливо посміхнутися над тим, що ти мене ошукав, як посміхаються над дрібничками, які не можна сприймати поважно, а навпаки, хочу цілком і в міру своєї величезної могутності оцінити те, що ти не скористався з нагоди, яка тобі грала на руку, і не ошукав мене, як і те, що твоя дотепна і жваза мова, приправлена чужим акцентом, звучить приємно для мого слуху: не менше й те, що хоч ти й не можеш читати письмена, сховані від твого зору, проте можеш дивитися моїми очима, слухати моїми вухами й мислити моїм мозком, бо твоя гарна й молода голова на диво тямуща. Тому я доручаю тобі, мій любий Абдулло, — ти сам зрозумів, що цим ім’ям я наділив не твою брудну к огидну подобу, а твою чисту й привабливу суть, — наділяю тебе, Абдулло, саном, званим Знання Його Величності, це зовсім новий сан, створений спеціально для тебе, бо ти не лише знаєш, що я думав, але й здатний належно пояснити мені, що я, власне, замислював тією думкою. Одним словом, ти будеш моїм особистим радником і довіреною особою, так що твоє ім’я — Абдулла — буде означати обранець Божий, рабство якого було лише машкарою. До речі: ти походиш із гяурської частини Європи, але це не шкодить, бо ж праведну ісламську віру, яку пророкував Магомет, ти, звісно, прийняв як належить. Петр кивнув.

— Зовсім ні, Пане панів.

Річ у тім, що в турецьких землях киванням висловлюють заперечення, а крутінням голови згоду, і Петр уже давно засвоїв цей спосіб, протилежний нашим звичаям.

— Бак! — здивовано, але не обурено сказав султан. — А чому ні?

— Ніхто не вимагав цього від мене, — відповів Петр. Султан розреготався.

— Уявляю собі, як питанням віросповідання щуролова, раба Гейги, як тебе звали раніше, цікавляться у вищих сферах Турецької імперії. Але тепер буде інакше, любий Абдулло. Тепер, ставши моїм особистим радником і довіреною особою, ти мусиш прийняти істинну, магометанську віру.

— Цього, ваша величність, я не зроблю, — мовив Петр. Султан почервонів.

— Бак! — скрикнув він. — Ти збожеволів? Хочеш залишитися християнином?

Петр кивнув.

— Зовсім ні, мій щасливий королю, Пане панів. Я не можу залишитися християнином, бо ніколи ним не був.

— Ніколи ним не був! — закричав султан. — Хто ж ти такий? Іудей? Чи поганин?

— Мене вважали за християнина. — відповів Петр, — бо правдоподібно в перші дні мого життя хтось, хто гадав, що має на це вище право, полив мене холодною водою, мурмочучи при цьому дивні заклинання від імені Бога Отця і Сина і Духа Святого. Але ж це формальність, яка нічого не означає, ні до чого мене не зобов’язує, бо я тоді був немовлям, не свідомим того, що зі мною діється. Але бути християнином — це не формальність. Бути християнином означає не лише бути охрещеним, але й повірити і вірити в ту божественну Трійцю, від імені якої здійснювалося хрещення, і при цьому мати переконання, що цей триєдиний Бог насправді єдиний, ба навіть, що нема нічого єдинішого за нього, і не дошукуватися сенсу цього протиріччя. Повірити і вірити, що одна з трьох постав того триєдиного Бога, Ісус, якого й Коран визнає виликим пророком, порятував світ своєю смертю на хресті, й не питати, в чому, власне, полягає це спасіння, адже людство страждає й переживає пекло на землі точнісінько, як страждало й переживало пекло на землі перед Ісусовою смертю, нібито як кару за свій первородний гріх, який нам, очевидно, зовсім не забуто й не вибачено: не слід дивуватися тому, що Коран не згадує про цю спокутну смерть Ісуса.

— Ісус увійшов живим на небеса, — зауважив недоумкуватий Мустафа, — але не увійшов до раю, а залишився в полі діяльності сонця, з яким повернеться на землю, щоб прийняти іслам.

— Цить, — сказав прикро вражений султан. — А ти, юначе, продовжуй.

— Ну, а оскільки я сам раб, якого назвали Абдуллою, — вів далі Петр, — вірю в силу свого власного розуму, я відкидаю твердження християнських священиків і проповідників, що ми не маємо права розмірковувати про ці питання, бо наш розум, по–церковному cerebellum, не в змозі відповісти на такі глибокі й загадкові питання. Це аргумент страхітливий і згубний, бо його не можна спростувати: адже саме християнство започаткувало у світі релігійну нетерпимість, якої раніше не було. Неможливо уявити собі, що давні афіняни могли когось спалити, караючи за невіру в те, що Зевс народив зі своєї голови Афіну Палладу. Або що два спартанці викликали б один одного на герць і билися на життя і на смерть через незгоду в тлумаченні якогось вірша Гомера. Або щоб римляни вогнем і мечем змушували інші народи прийняти віру в Юпітера. Щоправда, римляни переслідували християн, але не з релігійних міркувань, а з егоїстичних людських, себто наскрізь зрозумілих. Так я міг би говорити й говорити, Завжди Звитяжний Пане, перш ніж вичерпав би всі свої заперечення й вилив би всю свою гіркоту, але не хочу вас, о Пане, ні втомлювати, ані відбирати ваш дорогоцінний час, лише повторю: я не можу залишитися християнином з тієї простої причини, що насправді ніколи ним не був. Султан знову всміхнувся.

— Ти не втомлюєш мене, Абдулло, навпаки, застереження, які ти висуваєш проти того, щоб тебе звали християнином, мене вельми зацікавили, бо за весь час свого святого і над усіма життями поставленого життя я вперше чую гідне обгрунтування того, що знаю з дитинства, що мені старанно і невтомно повторювали: що християнство — це хибна віра і що не Ісус, а Магомет порятував людський рід, спрямувавши людину, яка доти блукала манівцями, на стежку, що веде до Спасіння. Твоя заява, що ти не відчуваєш себе християнином, бо тебе хрестили в безсилому й безборонному віці, для тебе дуже знаменна, а для мене, який зичить тобі лише добра, дуже радісна, бо означає, що ти визнаєш іслам, навіть не знаючи про це: Пророк же висловився в тому розумінні, що кожен новонароджений від природи є мусульманином, і лише батьки обертають їх у християнство, іудейство чи іншу віру. Але тебе обернути не змогли: з цього випливає, що ти, як я казав, мусульманин і був ним усі роки свого життя, навіть не знаючи про це, і звідси твої пошуки істини, горда чесність і відвага, які ти виявив протягом короткої розмови з моєю величністю кілька разів: хоча тобі було добре відомо, що погрози насадити тебе на палю, якими я засипав тебе, могли справдитись. Ти мусульманин, рабе, піднятий до сонця, бо ми, послідовники Пророка, не знаємо такої безглуздої церемоHii, про яку ти згадував зі справедливим осудом, і не поливаємо своїх несвідомих і необізнаних дітей холодною водою. Звичайно, певній формальності ти мусиш піддатися, щоб стати мусульманином у широкому, загальноприступному, а не лише у внутрішньому моральному розумінні. Скажи: вірю і визнаю, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет є пророком Аллаха. Повтори це, і все буде гаразд. Петр кивнув.

— Цього, ваша величність, я не можу повторити. Почувся стогін історика Гамді, нажаханого тим, що його зять, тільки–но виплутавшись із найгіршої халепи, відразу ж стрімголов кинувся в нову. Зітхнув і султан, а тоді сказав тихим, стомленим голосом:

— Бачу, той незнайомий мені чоловік, який давно вже став соколом, але якого ти й досі носиш у своєму серці, мав слушність, коли робив тобі докір за зарозумілість й егоїзм. Ти стаєш дибки й чиниш перешкоди, щоб довести самому собі казна–що, і забуваєш, що, хоча ти й наділений тілесною красою й дотепністю, залишаєшся чимось лише трохи більшим від хробака під моєю ногою і що мені досить ляснути пальцями, щоб ти зрозумів, як фатально й непоправно помиляєшся, вважаючи мою терплячість невичерпною. Чому, безрогий цапе, ти відмовляєшся висловити основну формулу?

— Кілька років тому, — відповів Петр, — коли я був зовсім молодий, то ставив на карту свою свободу й життя, лише відмовившись висловити і цим самим схвалити безглузді’ формулу етикету, що королеви не мають ніг. А нині, будучи дорослим чоловіком, я маю висловити і цим самим схвалити релігійну формулу, чужу моєму розумові й серцю? Як мало поважав би я вашу величність, коли б подумав хоча б на мить: яка різниця, що я скажу перед троном володаря чужої імперії, яку знаю щонайбільше з чуток і з підземелля? Нізащо, я не зраджу ані сам себе, ані пошани, яку відчуваю до вашої величності, тим, що хоч на хвилину поведуся мов папуга, який повторює завчені слова, нітрохи не міркуючи над їхнім сенсом. Я не можу сказати, що вірю й визнаю, що Аллах є єдиним Богом, бо не вірю в жодного Бога. Султан здригнувся.

— Видається, нагострена паля, на яку ми настромлюємо безбожників і боговідступників, притягує тебе з нездоланною силою.

— Не притягує, навпаки, я завмираю від страху перед нею, — сказав Петр. — Але цей страх не змусить мене сказати те, в чому я не переконаний. Не вірю ні в Єгову, похмурого єврейського Бога, ні, як я уже казав, у триєдиного Бога християн, ані в Аллаха, єдиного Бога мусульман. Не вірю, так само як і переважна більшість людей, щоправда, з тією різницею, що не боюся визнати цю невіру, тимчасом як вони здатні лише маскувати свої погляди. Існування Бога настільки самолюбивого, що він вимагає від істот, ним же створених, аби вони вшановували, любили й славили його, суперечить моєму розумові, а що суперечить розумові, того я не знаю і не бачу. Тією ж мірою існування Бога Всевишнього суперечить свободі моєї волі, а я хочу бути вільним і справді почуваю себе вільним. Не можу, звичайно, заперечувати, що світ, для якого я був народжений, збудований надзвичайно мудро й інтелігентно і що це лише ми, люди, витворюємо тут паділ смутку й печалі, і може, здається безглуздим, що я заперечую носія цієї інтелігентності, та це не безглуздя, бо інтелігентність і її носій — це єдине ціле і їх не можна розглядати окремо, як не можна розглядати окремо трикутник та його основну геометричну властивість, що сума ного кутів дорівнює половині кола, або як не можна відділити коло від його дивовижної незмінної властивості, що на довжині кола можна шість разів, не більше й не менше, відміряти його радіус. Як з давніх–давен знали старі алхіміки і як учив один давньогрецький філософ, ім’ям якого не хочу обтяжувати пам’ять вашої величності, все є єдиним, без протилежності, або, що значить те саме, нема нічого іншого, крім протилежностей, які взаємно переплітаються, обумовлюються й постійно змінюються: panta rhei [15] . Така моя віра, блаженний королю, Пане Двох Святих Міст. Вірю в Розум, що осягає сам себе, бо ж нема різниці між цим Розумом і створеним ним світом: проте я відмовляюся вірити в найвищу, наділену власною особистістю істоту, яка відрізняється від цього світу, як будівничий відрізняється від спорудженого ним дому, або письменник від написаної ним книги, або мати від народженої нею дитини.

Петр зробив паузу, мовчав і султан, запала тиша, яку порушувало лише прискорене дихання схвильованого вченого Гамді, Петрового тестя. Султан розмірковував, і його бородате обличчя було поважним і суворим.

— Кажеш: пантарай? — перепитав він за хвилю. Петр покрутив головою на знак згоди.

— Так, ваша величність, panta rhei. Це давньогрецький вислів, який вживали у своїх творах і арабські мусульманські мислителі, передусім Ібн Сіна, знаний під ім’ям Авіценни, що жив шістсот років тому, та молодший на сто років Ібн Рушд, так званий Аверроес.

Султан заплескав у долоні.

— Накажи привести муфтія, — мовив він воротареві, що з’явився на цей знак. Тоді сказав Петрові:

— Якщо муфтій відкине твоє віросповідання як злочинне базікання і єресь, ти покинеш цей, як кажеш, світ протилежностей, які все–таки, що мене вельми зацікавило, зовсім не є протилежностями, бо все є єдиним. Ех, Абдулло, може, ти й дурень чи поганин, але, клянусь бородою Пророка, моя величність з тобою не нудьгує. Та вислухаймо спочатку муфтія.

Муфтій, нагадуємо читачеві, був найвищим церковним сановником і експертом з питань віри. Це був немічний, задрипаний чоловічок, такий маленький, що халат, якого на нього одягнули у передпокої, волочився по землі: на аудієнцію до султана не дозволяється ставати інакше ніж у казенному халаті. Тоді як і Петр і Гамді–історик, яких покликали до сералю, щоб вони відчули силу володаревого гніву, були одягнуті в сірі, строгі халати, схожі на хламиди покутників, муфтій, пан вельми поважний і високопоставлений, мав на собі вишуканий парчевий халат, гаптований золотом. Муфтій був дуже занепокоєний, адже коли тебе ні сіло ні впало кличуть до трону Найвищого, це завжди хвилює. Та ще й на душі в нього коти шкребли, бо попередню ніч він провів за чаркою вина, вживати яке, як відомо, Аллах заборонив, при завішених вікнах з товаришами по чарці, тож голова в нього досі гула, а з рота, мов зі старої бочки, тхнуло напоєм, що бродив у його нутрощах. Тому його зашмаркане рябе личко, що стирчало з препишного хутряного коміра халата, застигло від переляку, а чорні мишачі очиці були розгубленими.