Перверзія
Шрифт:
На Фондамента Нуове довелося відстати (прошу Монсиньйора не подумати тільки, що я припинив стеження, аби негайно повернутися до того вправного хлопчиська з м'ячем). Сталося таке: до пристані на Фондамента Нуове саме підійшов пароплав п'ятого маршруту (з боку Каннареджо). Я спершу наліг на ноги, зрозумівши, що Респондент має намір всідати до нього (купівля квитка на пристані). Однак майже відразу я змінив рішення (задля збереження таємності). Пасажирів на борту вапоретто зоставалося так мало (солдат і дівчина, сизоносий священик, жінка в жалобі з оберемком усохлих квітів), що неможливо було би й далі лишатися непомітним для Респондента (хоч він і підсліпуватий, перепрошую). З двох лих — бути. зауваженим, викритим і зірвати справу чи втратити Респондента з поля зору (тимчасово) — я вибрав менше і тому утримався від дальшого перебування при Респондентові (тож рушив назад попри той фантастичний садок з дітлахами і травою).
Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрямку свого дальшого маршруту (острови Сан Мікеле і Мурано). Припускаю, що з острова Мурано Респондент міг наважитися на ще віддаленішу подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета Респондентового плавання залишилася мені неясною (хоча версія з пограбуванням церкви при цьому не відпадає — чого-чого, а церков там усюди як гною!). За невдачу прошу якомога суворіше спитати з Церіни (коли не помиляюся, Монсиньйор саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно використовує свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощається (перепрошую за прямоту). Якби Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу вживати міцнішого слова) легковажницями, то найбільш ретельні і віддані Монсиньйорові одиниці (маю тут на увазі навіть не обов'язково себе) не мусили б виконувати подвійну (не раз потрійну) працю. Здається, поведінку Церіни варто розглянути і в третьому особливому підкомітеті (поки що з метою профілактичною).
На закінчення хочу з Монсиньйором поділитися своєю великою радістю: мені таки вдалося придбати кілька вкрай рідкісних екземплярів (що робить мене майже щасливим). Це: астронотус окатий (astronotus ocellatus) — коричневе тло з чорними плямами, шкіра товста і м'яка, здається оксамитною, на хвостовому плавнику — виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того, синодонтіс ангельський (synodontis angelicus) — чарівний тлустий сомик, білі горошини на оксамитно-чорному тлі; і нарешті, нарешті — піранья червона (serrasalmus nattereri) з яскраво-червоним анальним плавником! Кожного виду вдалося знайти по парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в акваріюмах не розмножуються).
Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові — Доктор.
P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусилля по справедливості (маю тут на увазі не конче підвищення).
Я, Антоніо Делькампо, шістдесяти дев'яти років, вікарій церкви Сан Мікеле, мешканець сестьєре Каннареджо, маю потребу і вважаю своїм обов'язком розповісти про зустріч, яка трапилася ввечері першої неділі по великопісній середі, а саме 7 березня ц. р. Спонукає мене до цього передусім те, що не так давно, хоч і з великим запізненням, я довідався про одне нічим не пояснимо зникнення, за яким багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моя розповідь допоможе пролити більше світла на цю нез'ясовану історію і розкриє деякі дотепер не враховані обставини.
Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводиться відправляти Службу в однойменній церкві, належить до найсумовитіших островів не тільки нашого веселого міста, але й, мабуть, усього Божого Світу. Адже на ньому розташовано міський цвинтар, через що острів слушно називають містом мертвих. Живі приїздять сюди лише або поклонитися неживим, побути біля них у тиші смутку і вічній зелені кипарисів, помолитися за їхні душі і хоч трохи зосередитися на незримому. Я, упродовж двадцяти восьми років чи не щотижня буваючи на острові й з Божою поміччю здійснюючи всі необхідні ритуали як усередині церкви, так і в каплиці Емільяні чи на місцях поховань, звик до острівного спокою, до тамтешніх кипарисів і птаства.
Того дня я прибув на острів пополудні, бо переді мною була тільки вечірня служба пам'яті всіх померлих, яку називаємо Ангел Господній. У церкві було всього декілька осіб — справа йшла до недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти до міста.
По закінченні відправи я повинен був ще годину- другу залишатися в церкві. Крім мене, в ній не було нікого, якщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного служку і сторожа. Як і належиться цього дня (нагадаю, що все діялося першої неділі по великопісній, інакше званій попільною, середі), я заглибився у роздуми на тему 14-ї глави Євангелія від Матея, стихів з 22-го по 34-й. Особливо великого значення набули для мене рядки: «I коли відпустив народ, пішов на гору помолитися на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один». Тим часом до церкви зайшов не першої молодості чужинець — із тих чоловіків, на яких звертаєш пильну увагу не лише на безлюдді. Уперше я помітив цього прибульця двома годинами раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном. Зійшовши тоді на берег, він рушив у глибини цвинтаря, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому людей у цій землі не похований. Я прийняв його за такого собі туриста, що, відбившися — навмисне чи випадково — від групи, шукає для себе вражень самотужки.
Тихим і якимось аж здушеним голосом привітавшися зі мною (тут я переконався, що він чужинець), молодик почав оглядати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле, в якому маю дяку служити Господові, й справді заслуговує якнайпильніших оглядин, збудований у часи Ренесансу за проектом Мавро Кодуссі, якого маю за найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протягом довгих років душпастирської праці я навчився бути уважним і розуміти не тільки людські слова, але й рухи, жести, спосіб дихання і вглядання. Мій досвід підказував, що не архітектурні принади і не внутрішнє облаштування церкви цікавлять у цю хвилину самотнього чужинця. Неспокій та сум'яття читав я з нього, а також вагання і сумніви. Каюся, був навіть момент, коли я мимоволі запідозрив його в недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастя, ця моя підозра виявилася безпідставною. Іноді я ловив на собі його швидкі погляди. Я знав: щось мусить бути далі, однак не квапився і не втручався поки що, даючи змогу його збаламученій душі дозріти власними зусиллями.
Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці «Мамма Роза». Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. «Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!» Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: «Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?» Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. «Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!» — ясніше висловився Станіслав. «Уперше чую щось подібне, сину мій», — суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. «Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу», — наполягав на своєму впертюх. «Ти дозволяєш? — похитав я головою. — Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?» Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: «У такому разі, отче Антоніо, я прошу не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про розмову». «Але в такому разі, — знайшовся я, — це буде тільки розмова двох звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш відпущення гріхів». «Але мені важливо, щоб мене вислухали», — твердив своє Станіслав. «Для цього не конче йти аж до церкви, — заперечив я. — Виговорися перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш». По цих словах я відчув, що завдав йому болю — він замовк, уражений моєю невблаганністю, тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві. Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця — чи не достатній це аргумент?
«Я великий грішник, отче Антоніо, — почав свою розмову Станіслав. — 3 усіх заповідей Божих я не порушував, здається, лише одну. Не пам'ятаю її порядкового номера, однак пам'ятаю, що звучить вона „Не вбивай“.» «Це п'ята заповідь, сину мій», — нагадав йому я, бо він і справді міг би бути моїм сином. «Дякую, отче, я теж думав, що п'ята, — продовжив він. — Але й навіть її я збираюся ближчим часом порушити!»
Це змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю — внутрішнім наслуханням. «Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи», — говорив Станіслав. Тут мені здалося, що він не цілком сповна розуму. «Про що ти кажеш? — здивувався я. — Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?» «Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!» — наполягав він. «Може, в Уральських горах?» — пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. «Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він. — Деякі з вас ще називають їх Кавказькими». «Зачекай, зачекай, — ворухнулося щось у моїй пам'яті. — Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?» «Так, отче, — відповідав він, — іноді там випадає стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже за мить він може відмерзнути і відпасти».
Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. «А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?» — запитав я. «Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір». «А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?» «Це в нашої людності одне з найперших свят», — запевнив Станіслав.
— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви, але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити «А подайте-но мені тушкованої капусти», лише, «подайте-но мені Якова Алфіїва» і не можна просити «А подайте-но мені тертого маку», лише «подайте-но мені Матея-митаря». «Яке марновірство!» — не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні почуття. «Крім того, — провадив він далі, — у Свят-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно казати „юшка“, а тільки „борщ“, бо протягом року в домі будуть нестатки. Також чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають „гаївками“, бо, за нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не лише річки та озера, а й обидва моря — Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубують величезного крижаного хреста (так зване „крижмо“) і, поливши його червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо». «Тепер я знаю! — проясніло мені. — Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, — Мікеле Скіпіо дель Кампо?» «Кожен у нашій країні глибоко шанує його», — схилив голову Станіслав.