Чтение онлайн

–  Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?

–  Еге ж. Карпо подумав.

–  От що вам казатиму!
– промовив нарештi.- Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.

–  I то добре!
– сказав Зiнько.- А ти, Васюто?

Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.

–  Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.

–  Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять,- казав Зiнько.- Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.

–  А не одурить же вiн?
– спитався Карпо.

–  Похоже, що нi, бо то щира душа,- вiдмовив Зiнько.- А ти, Васюто, як думаєш?

–  Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв!
– одказав той.

–  Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо.Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

–  Правда!
– згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка - лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри,- якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: "Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!" Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

–  Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам!
– промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима,вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

–  Знаєш ти там!
– одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

–  Чом ти до нас нiколи не заходиш?

–  Я?
– спитав, трохи дивуючись, Зiнько.- Та так… дiла не було.

–  Та ти ж так недалеко живеш,- казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька.- Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

–  Добре! спасибi!
– вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

–  Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд - нiкуди.

–  Отже, бачите, дядьку,- озвався Зiнько,- самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною - всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

–  Та я б i раднiший, дак же…- почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

–  Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi,, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

–  Дак як же це так,спитався нарештi,- через що ж це ви менi даєте грошi?

–  Через те запомогу цюю вам подаємо,- вiдказав йому Карпо,- що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

–  Так…- якимсь непевним голосом тяг Грицько.- А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?

–  Та що це ви, дядьку?
– скрикнув Васюта.- Хiба ж я вам не казав?

–  Що казав, то казав… я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось…

–  Що - якось?
– спитав Карпо, зовсiм уже сердитий.- 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема - сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив:

–  Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити - полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову:

–  Та невже це ви справдi, братики, за громаду?

–  Тю на вас, дядьку, їй-бо!
– гукнув Васюта.- Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

–  Ну й добрий же ви народ!
– скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..

Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька.

Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.

–  А ти ще й досi не спиш?

–  Та я була лягла оце зараз спати, та й устала,- боюся.

–  Чого?

–  Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило,- так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду,- по сухих гiлках iде. Он, чуєш,знову.