Чтение онлайн

— Звичайно, ви нас знищите і ніхто ніколи про нас не почує, - пожартував вожак, зграя знову загавкала, загарчала, але вожак помахом хвоста припинив той лемент, і запитав, — А ти хто? Як звір ти дуже великий. Ти калтокієць? Аджар? Бо тих, що сидять у клітці, ті вчені-виродки називали калтокійцями.

— Калтокієць. Командир корабля.

— А вона? — вожак тицьнув кігтем у мене, ніби великий пес хотів лапу подати.

— Штурман, — відповів Гел.

За спиною вожака повторяли пошепки одне лише слова: «Коло, коло… коло», попелястий прислухався до того шепоту, повертаючи одне рване вухо назад, дитяча посмішка з'явилася на його звіриній морді:

— Якщо ти калтокіець, доведи: вийди зі мною на коло. Переможеш — забирай дитину велико"i тітки і сво"iх аджарів, програєш — ми тебе вб'ємо, а твоя Штурман залишиться зі мною.

У мене щелепа відвисла від його нахабства.

Гел провів долонями по своєму обличчі, затримавши пальці на підборідді, так він завжди реагував на подібні дикі пропозиці"i:

— Інакше ніяк?

— Ти що, злякався? Калтокійцю, — підбурював вожак.

— Та не дуже… Коло, так коло. Веди, якщо вже так хочеш.

Знову всі загавкали, закричали, занявчали і поперли зграєю кудись углиб старо"i розбито"i бази. Вожак йшов поряд з нами, ніби ми були давніми друзями. Діти… граються… а про безпеку не думають. Та сьогодні нам потрібно зіграти чесно. Бо "iх тут, тих дітей з іклами і кігтями, занадто багато.

Я зрозуміла, що вони називали колом. Це майданчик на шестиграннику бази. Шестигранником на таких базах називали пустоти — ребра жорсткості, які укріплювали всю конструкцію гігантського диску. Так вона ставала меш вразливою до вібрацій, як зовнішніх, так і внутрішніх.

Коли база ще була житлом і місцем праці для багатьох людей, коли ця база мала свою орбіту у великому космосі, тоді і дуже давно на балконах шестигранника були рослини і маленькі водоспади, працювали невеличкі магазини с усілякими дрібницями, ресторани, бари. Тоді у ті давні часи жителі бази гуляли по цих балконах як по парку у вільний час, та відпочивали, сидячи на лавочках, милуючись об'ємними краєвидами на настінних екранах.

Сьогодні тут холодно і темно, а майданчик у центрі велетенсько"i шахти, що залишився без огорожі, став місцем поєдинків для створених безумними вченими перевертнів. До Кола йшли тоненькі містки, прилаштовані до товстезних тросів. Коло-майданчик було чорне від крові.

Коли я ступила на місток, мене зупинила дівчина, схожа на велику руду лисицю, пояснила, що коло — то священне місце для поєдинків. Зупинила обережно і навіть лагідно, ніби я вже була дівчиною "iх вожака, а інша зачепила волохатим боком, боляче вдаривши хвостом, ніби хотіла скинути у прірву шестигранника. Вони поводяться і як діти, і як звірі одночасно.

На коло-майданчик вожак і Гел вийшли вдвох, "iх ніхто не супроводжував. Назвавшись капітаном, Гел став для згра"i вожаком могутніх аджарів, а вожаки вирішують справи сам на сам.

Тільки-но Гел ступив на майданчик, як вожак стрибнув на нього, та не спіймав. Гел миттєво перевтілився у звіра. І його супротивник на мить застиг ніби скульптура сюрреаліста: зблизька чужий виявився ще більшим, ніж здавалося здалеку, під час спостережень. Та не був би цей юний перевертень вожаком тако"i згра"i, опанував себе і стрибнув на чужинця. Не спіймав, загавкав:

— Бийся! Не відступай! — і знову стрибнув.

І на цей раз Гел його упіймав на льоту та приклав до залізно"i підлоги лише в пів сили. Юний вожак на мить втратив свідомість. Отямився, підвівся, хитаючись на лапах, трусонув головою. Гел чекав.

— І що? Хочеш, аби я визнав тебе сильнішим? — з слабкою посмішкою запитав звір.

— Я хочу забрати дитину, в'язнів і піти… — відповів Гел.

— Немає у тобі духу суперництва, капітане калтокійців. Добре, хай буде як ти хочеш, — відповів вожак і повільно перевтілився у людину. Я бачила, як йому боляче, та, напевне, він звик терпіти ту біль. Вожак виявився блідим, довгим, сухоребрим хлопцем шістнадцяти-сімнадцяти років, з гарним, ніби дівочим обличчям і великими зеленими сумними очима. Волосся рідке, брудне, обскубане по плечі.

Зграя також поступово перетворювалась у людей. Страшне видовище, навіть мені у той момент закортіло заплющити очі, аби того не бачити. Та не посміла виказати неповагу до страждань цих бідних створінь.

Принцеса Іол гралася у коридорі зі сво"iми ровесниками. Діти бігали, верещали, билися, як усі нормальні десятирічні діти. Коли ми прийшли, малі бешкетники зупинилися і дивились на нас, зацікавлено та безстрашно.

— Ми за вами, принцесо, — почала я, — нас прислала ваша мати.

Іол вийшла з гурту дітей, погляд у не"i був серйозний, як у доросло"i, вона запитала не по дитячому:

— Чому я повинна вам вірити?

— Тому що це правда, — відповіла я.

Вона засміялась і склала руки на грудях, точнісінько як Аята:

— Яка смішна відповідь… А ви хто?

— Калтокійці, - сказав Гел.

— Ваші медальйони… — Іол простягла до нас маленьку долоню, вимагаючи доказів.

Я витягла свій медальйон з-за пазухи, і Гел також. Дівчинка підійшла, заклавши руки за спину і уважно подивилась на трикутні відзнаки:

— Шість камінців. Ви офіцери?

Ми кивнули головами. А принцеса простягла до мене руку і сказала:

— Тоді відвезіть мене до матусі.

— Добре, дитинко, — я посміхнулась.

— Я принцеса, — ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, — але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.

— Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?

Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:

— Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?

— Він також калтокіець, а не інотець, — пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від ціє"i дорослості в малій дитині.

— Добре, я довіряю вашому рішенню, — вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, — я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?

Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.

— Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.

У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.

Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, "iх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.

— Ти залишаєш "i"i тут саму зі мною? — здивовано запитував вожак.

— Так, — відповів Гел, — вибач.