Чтение онлайн

– Здрастуй, Оленько!
– Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку.
– А я дивлюся: ти чи не ти?

– Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!

– А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...

– Таки не втерпiв, провiдав?
– в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.

– Ну, а як же...
– розвiв руками Сергiй Антонович.

– Стара любов не забувається...
– хитнула головою Оля.
– Ну, а як же там твiй синок - уже, мабуть, парубiйко?

Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...

Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:

– О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...

Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий. Гарний чоловiк, i такий учений - тiльки подумати! I знову до Соломiї...

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.

– Ти менi пробач, Оленько, поспiшаю. Дуже радий, що зустрiлись, але бiжу, бiжу. Бувай.
– Уже на сходах обернувся i гукнув: - Дзвони!

На тротуарi мало не налетiв на якусь жiнку, до перехрестя, де стояли телефоннi будки, бiг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього двi копiйки i не з'єднав з квартирою Соломiї. Хмикнувши, Сергiй Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третiй... Монеток уже не було. Подався в гастроном розмiняти, але бiля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрiчкою. Одне слово, все дiялося за класичним законом падiння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломiя не одразу впiзнала.

– Слухай... я на Хрещатику...

– Хто це?

– Не впiзнала? Це ж я!..

– Куди ви дзвоните?

– Це я, Соломiє, Сергiй...

– Ти?
– її здивований голос звучав для нього музикою.
– Що сталося?

– Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.

– А де саме?

– Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.

– Скiльки рокiв... i ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:

– А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!

– Я на це сподiвався, вiн здiбний.

– Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...

Сергiй Антонович усмiхнувся:

– Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.

– Психологiчний експеримент?

– Авжеж.

– Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.

– Якби менi ще вдалося...

– I ти не знаєш? Не впевнений?

– Нi.

– А ще телепат...
– Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!

Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...