Чтение онлайн

Надвечір валка таки дісталась Ірпня. На тому березі починалися володіння Ольга Святославовича, й Людвік виставив кілька сторожових залог, перш ніж дозволити дружинникам готуватися до ночівлі. Ірпінь німо стояв, закутий у кригу, понад обома берегами чорнів різнолистий ліс, ховаючи від очей Соляну дорогу, що вела попід Іскоростенем аж до Червенських городів.

Невдовзі ліс над Ірпнем освітився тисячею вогнищ. Конюші годували коней, поприв'язувавши їх до возів, і пекли м'ясо на вечерю, а гридні востаннє переглядали своє оружжя й покрикували на них. Багаття не гасли до самого світанку.

Вранці Людвікові доповіли, що кругом спокйно й незворушно. Гін за тридцять видніло перше дсрсвлянське село, й він вирішив почати відразу ж з нього. Людвік спитав, коли привели кудлатого зляканого старосту:

— Як зветься твоє село?

— Бу... Букач...

— Скільки димів?

— Шістдесять і вісім...

— Тобто коло ста.

— Шістдесять і вісім, — несміливо поправив кудлатий чоловік, рипнувши по снігу волохатими постолами.

— Сто, — повторив Людвік. — Здаси двісті овнів та триста куниць.

— Звідки? — перелякався той. — У нас овнів немає.

— Тоді умість овнів — овець! — утішений власним дотепом, зареготав старший Свейнальдрів син. Він мусив бути безжальним.

— Ми звезли до Іскоростоня сьоголітній урок: сім третяків [2] і сім берковець [3] жита. А ще по п'ять міток пряжі-сороківки та по дванадцять ліктів білизни з десяти рал. Ото стільки!

Людвік сказав:

— То ви дали Ольгові, а тепер дасте нам. Ти відаєш, хто ми такі?

— Варяги.

Букацький староста відразу їх упізнав: останнім часом вони раз по раз шастали Соляним шляхом, над яким стояло його село, хоча в полюддя вже багато років не ходили. Щось мало статися між іскоростенським жупаном та Києвом. Але що? Та до Іскоростеня було далеко, а дружинники в селі.

Староста зібрав букацьких старців і заходився радитись.

Такого числа овець вони не могли б зібрати в цілому селі, хіба що обдерли б увесь Букач, а на звіра в Букачі взагалі ніхто не полював: букачани зроду були оратаями. Ну, встрелить котрийсь якогось там звірка — жоні на ковнір чи дітям на шапчини. А тут вимагають триста куниць.

Старці вирішили сплатити житом — по ходовій ціні: півпуда за куничий смушок, півберковця за дві овечки.

— Берімо й так, — сказав Местиша Людвікові. — Скільки там того села? Смушком братимемо десь далі — в чорних лісах, де більше охотників до влову.

Людвік не хотів цього. З хлібом багато мороки, а смушок — на золотому ходу: греки платять по динарію за кожен. Та він несподівано кивнув — хай звозять.

До обіду на вигоні виросла ціла гора — сто тридцять рядняних міхів по півберковця в кожному, й коли їх склали на тринадцять возів, Людвік наказав конюшим везти хліб до Києва, а сотникам — іти по дворах.

У Букачі зчинився крик і вереск. Дружинники вдирались до кожної хати й кожного хлівця, виносячи й виводячи звідти все найпридатніше: корів, овець, сувої полотна та клунки пряжі, барильця з медом, віск, кожухи й сукна — все, що потрапляло під руку. Опецькуватий, куций Флелаф уподобав собі ще зовсім юне дівча, а мати гналася за ним і намагалась вирвати — Флелаф насилу відбивсь од неї ударом чобота по животі, та тут підбіг чоловік з рогатиною. Флелаф покинув дівчину й вихопив меча — закороткого супроти важкої й довгої рогатини, й аж упрів, поки нагодився сотник Лідулфост і рубонув чоловіка по чорних в'язах. Тим часом дівчина отямилась і втекла, потягши за собою матір. Флелаф сів на конягу й урешті-таки розшукав уподобане вередливе дівча, бо в кожній хаті хазяйнували дружинники — далеко втекти не могло: ховалося з матір'ю в сусідській копиці сіна.

Спорядивши до Києва ще сорок важко накладених возів, дружина рушила Соляним шляхом далі. Местиша Свейнальдрсон усю дорогу мовчав, але ввечері, коли вдарив мороз і стали в якомусь хуторі на ночівлю, старший брат сам підійшов до нього й сказав:

— Так велів батько. Я гриднів умисне сьогодні не спиняв: зліші будуть, коли стрінуться з деревлянським полком. Ольг Святославсон утікатиме від них світ за очі.

Местиша боявся і ждав того дня, коли все на Русі мало перекинутися й перевернутись, хоча він особисто не зазіхав ні на київський стіл, ні на деревлянське княжіння. Він мав достатньо сили й волі для незалежного життя, водив молодшу київську дружину, сидів у найліпшому й найбільшому теремному хоромі біля самих Княжих воріт, а Чернегів-город числився його вітчиною, дарма що Местиша в ньому зроду-віку не був, бо чернегівські ярли воліли краще мати над собою Местишиного посадника. Тепер Мсстиша Варяжко стежив за діями батька та старшого брата й похмуро мовчав. Він не мав причин любити юних братів Святославовичів, бо хто вони йому? Але не мав також палкого бажання потурати батькові й старшому братові: від їхньої затії можна було сподіватись усього. Такі затії ніколи не кінчались добром ні для столу, ні для князів, ні для чорного люду.

До Іскоростеня лишалося близько ста верст — на чотири дні дороги. Якщо до Ольга Святославсона вже докотилися чутки, він прискочить днів за чотири,

— Або й за три, — сказав Местиша старшому братові. — Тоді вже буде пізно вертати коней назад.

— Ото й добре. Маємо під рукою півтори тисячі мечів. Добра потуга. А в Святославсона хто? Сама деревлянська підлота.

— Наші в нього теж є, — завважав Местиша. — Святослав удав йому...

— Відаю! — перебив його старший брат. — Але то вже не справжні вікінги. То вже таке...

Местиша міг би сказати, що сьогодні «справжні вікінги» чинили не гірше за справжніх розбишак, але ці слова однаково зависли б у повітрі: Людвік мав на думці тільки своє. Снив і бачив себе в червоних великокняжих чоботях.

Уранці Людвік поділив полк на сотні й розіслав їх одразу до п'ятнадцяти хуторів та сіл. Якщо Ольг Святославсон і поспішає йому назустріч, то буде тут не раніше як за два чи й три дні. Людвік не хотів ризикувати: всі сотні мали зібратися завтра ввечері в Березових лісах — біля Козятичів над Здвижем. Від села Козятичів повинні вже йти купним полком, відіславши повні вози в Київ.

Местишу Людвік залишив при собі — він уже не покладався на молодшого брата, позбавленого чуття гордощів за свій рід. Слідом за братами Свейнальдрсонами йшла сотня Лідулфоста, а за нею валка в тридцять возів. З хутора Прилісного дружина забрала все ще вдосвіта. Перелічивши порожні вози, Людвік вирішив не брати більше нічого громіздкого, а лише шкури, мед і віск. А ще ліпше — срібло й золото.

Не вкочена з осені Соляна дорога тяглась березиною гін на п'ять, далі починалися сіножаті, змережані долинами замерзлих річок. Добре нагодовані зерном коні нетерпляче гризли вудила, дружинники перегукувались і зривалися на сороміцькі пісні, а в десятці, де йшов крайнім рожевощокий куций Флелаф, голосно зареготали, коли хтось сказав, що довгань Карл перейме його молоденьку браночку, оскільки не зміг піти в полюддя з усіма, бо Флелаф його кілька днів тому поранив.

Усе йшло гаразд, наступне село мало бути за дубиною, та коли сотня проминула останні дуби, всі побачили витязів, що спинились на невисокій горі. їх було зо три сотні, а на довгих рогатинах маяли не київські й не переяславльські прапорці.

— Святославсон! — сказав Местиша й осадив свого жеребця.

Людвік теж розгубився: Ольга Святославсона він сподівався побачити пізніше — днів бодай за два. Лідулфостова сотня збилася докупи — недавні легковажні веселощі наче рукою зняло. Гридні стояли на косогорі, позаду стовбурчився дубовий ліс, густий і кострубатий, а деревлянський полк був на самому вершку горба. Якби ця лавина раптом покотилася, ніщо не могло б уже спинити її.