Чтение онлайн

А тепер до приступу готувалися ще небезпечніші вороги. У стані Актутруяна відчувалось пожвавлення. Він міг ще сьогодні піти на приступ з боку Красних воріт. Тепер усе залежало від колишньої Свенельдової дружини: підтримає вона Актутруяна чи ні. Між обома станами варягів гасали вершники, напевно, гінці.

— Невже Каніцар зумів-таки налякати Лідулфоста? — вголос подумав Доброчин.

Претич стенув плечима:

— В Лідулфостовому стані не горить жоден вогонь. Добра прикмета.

Але ця прикмета могла бути й на те, що Лідулфостові варяги лаштуються першими йти на приступ. Напевно, Претич теж завагався, бо сказав:

— А ці чорні виселяються...

У двориках Підвальної вулиці був помітний рух. Чорні, менші та нижчі люди, позв'язувавши в клунки хатнє майно, носили його до родичів та знайомих, які сиділи далі від полудневої стіни, а хто мав коня чи іншу худобу, відводили їх аж до Подільських воріт, за якими не було варягів. Потривожена худоба ревла, й це додавало тривоги всьому Києву.

З високої вежі Красних воріт було добре видно й Лідулфостів стан. Надвечір сторожа помітила, що ці варяги теж почали розводити вогні. Вітер дмухав з полудня, й дим цих багать відчувавсь аж біля Подільських воріт. Напруження зростало до самих сутінків, коли сторожі вже не бачили одні одних і перекидались криками та умовними ударами в щити.

А пізнього вечора з Претичевого дідинця приліз через Гончарівський яр лазутник — здоровенний отрок з молотом на плечі. Він приставив пудового молота до ноги й сказав Претичеві:

— Отам за Глибо-очицею Вовчий Хвіст. Питає, що діяти.

— Варягів нема в Гончарях? — глянув на нього Претич.

— Та нема-а!

Претич порадився з Доброчином і сказав отрокові:

— Хай Вовчий Хвіст тихенько пробереться Подолом і зайде Лідулфостові в тил. А перед світанням нехай палять багаття, але не переходять через Хрещатий яр.

Отрок кивнув і вийшов, легко поклавши важкого молота на плече, а Претич сказав до Доброчина:

— Оце ж і є Муромців малий.

Доброчин весело засміявся:

— Я збагнув уже й сам. Схожий на Муромця й має по шість пальців. Ну й дитя!

Тепер уже обидва засміялись. Отрок приніс добру вість, можна було спокійніше чекати ранку.

Розвиднялося довго й мляво. З Хрещатого яру сунули череди оторочених сивими бородами хмар, змішаних із ликом. Дим був такий вологий і густий, що киянам виїдало очі. Доброчин сказав:

— А Вовчий Хвіст передав куті меду.

Враження було таке, що за Берестовим по той бік Хрещатика зайнялась діброва, хоча з Вовчим Хвостом, переяславльським посадником, прийшло не більше п'яти сотень мечів.

Ці дими справили неабияке враження. Коли з бородатої хмари почав сіяти дрібний дощ, до полудневого рову підійшло двоє варягів:

— Лідулфост передає, що не хоче йти на приступ Києва.

Один з варягів був височенний і худий, мов ліщинова жердинка, а другий опецькуватий і ледве сягав йому до плеча, тому намагався триматись трохи осторонь од нього. То були відомі на цілий Київ розбишаки Карл і Флелаф, нерозлучні друзі й неабиякі хитреці мечного бою.

— Налякав же вас Вовчий Хвіст! — гукнув їм з бійниці Претич, висунувши голову надвір.

— Ми не боїмося Ульвсванса! — настовбурчився опецькуватий Флелаф. — Хіба ми не знаємо, скільки в Ульвсванса мечів? І п'яти сотень не набереться!

— То чого ж тоді боїтесь?

— Вікінги нічого не бояться! — втрутився в розмову довгань Карл. — Тут Ульвсванс ні до чого.

Крім варягів, Ульвсванса вже ніхто так не називав. Ульвсванс був Свенельдовим посадником у Переяславлі й теж варягом, але вівся більше з полянами й горнувся до них, навіть у часи Ольги й Свенельда, поляни ж переклали його ім'я своєю мовою й називали Вовчим Хвостом.

— Яке буде твоє слово? — запитав Флелаф. Претич бачив, з яким острахом він поглянув через Хрещатий яр, звідки тягло ядучим димом, але підступність чужинців не знала меж, і це змушувало Претича зважувати кожне слово. Він поки що мовчав.

— Що сказати Лідулфостові? — вже зовсім нетерпляче перепитав опецькуватий Флелаф.

— Нічого.

— А вчора ж Каніцар...

— Каніцар сказав усе, — суворо відповів Претич. — Можете йти. Як мовлено, так і буде.

Варязькі гінці обернулись і побігли до свого стану, певно, боялися стріл у спину й поспішали відійти, а Претич сів і заходився розтирати коліно, яке крутило на дощ.

— Давня порубина, — пояснив він, коли підійшли Доброчин та Ждан Будимирович. Тоді розповів про гінців.

— Лідулфост хоче подивитись, як діятиме Актутруян. Я цього Зігберна Лідулфоста знаю, — підсумував Доброчин. — Але це також непогано: бодай не лізтиме вперед.

Знявся вітер, дощ то дужчав, то майже переставав, і це створювало настрій якоїсь непевності. Однак перед обідом прибіг воїн од Красних воріт:

— Актутруян одпустив Сігурда!

— Клич його сюди.

— Він стоїть за воротами.

— Чому стоїть?

— Ратша боїться підступу... Прислав спитати тебе.

— Упустіть Сігурда! — звелів Доброчин.

У світлиці нового хорому, де ще торік сиділи Местиша та Свенельд, було сіро й холодно. Сігурд мовчки привітався й став коло найближчого вікна, розтираючи по черзі обидва зап'ястки.

Доброчин спитав:

— Тримали тебе в узах?

Сігурд недбало махнув рукою й далі дививсь у вікно, крізь слюдяні шибочки якого однаково нічого не бачив. Корзно на ньому було мокре й виваляне в кінських кізяках, і це чи не найдужче бентежило Сігурда. Доброчин співчутливо посміхнувся й проказав:

— Підкріпись братиною меду.

Сігурд глянув на нього та Претича й нерішуче підійшов.

— Актутруян хоче в греки, — сказав він.

— Хо-оче? — протяг Доброчин.

— Проситься, — подумавши якусь мить, уточнив Сігурд. — Проситься на службу до грецького царя.

— Отже ж, таки про-оситься! — засміявся Доброчин. — Це вже інша притча. То що ж відповімо?

До світлиці зайшли Ждан Будимирович і Володимир.

— Чули вість? Наші варяги просяться в греки! — сказав він до них. — Що відповімо Актутруянові?

Володимир гостро зиркав на вуя та воєвод, Претич зосереджено тер коліно, а Сігурд сказав:

— Була б моя воля, хай би дехто залишився тут...

Він без особливих сподівань глянув на Доброчина, але світлий князь не розсердився й не підняв його на глум. Тепер, коли Актутруян опинився між трьома вогнями, він не міг підійти навіть до Дніпра, бо попереду в нього був Київ, з лівого боку — засада Претичевого дідинця, а в тилу — п'ять переяславльських сотень: безвихідне становище за всіх умов, навіть коли б Лідулфост мирно пропустив його через всій стан до Почайни, де стояли Актутруянові кораблі.