Чтение онлайн

Наші впізнали перебраних печенігів аж тоді, як ті підійшли до Священного дуба, де боронився князь. Далі я вже нічого не міг розгледіти. Ті печеніги якось швидко одкотилися назад, а тоді й з нами перестали ратитися — побігли в берег до своїх човнів: тільки їх і бачили!

Підходимо до Священного дуба, аж наш князь лежить серед трупів без голови. Отой Закур-печеніжин, що перебіг був до нас іще в гирлі Дніпра, дивиться й каже: «Це вув син Курі — Ільдея-хан. Я, каже, враз упізнав молодого ханича!»

Який маємо сьогодні день? Дев'ятий?.. І те сталося також дев'ятого дня. Якраз дев'ять років минуло, день у день...

Я думав, Свенельд і нас не впустить до Києва, але він упустив. Головне для нього було збутися Святослава.

Потім розказував один варязький купець, буцім бачив у Курі-хана дивну братину, буцім той показує її всім гостям: обкутий золотом лоб Святослава. А Куря та його синочок п'ють з тієї братини вино.

Тепер я й сам хочу спитати в Ільдеї-хана, чи добре йому та його татові пилось.

Я вже колись тобі казав про грека Григорія. Заходився він учащати до Подільських воріт: минає, не минає день чи два — дивлюся — вже дибає. Сяде побіч брами й сидить, і сидить... Кажу дідові Данові: «Що йому коло челяді за мед?»

А дідо каже: «Я й сам не доберу, чого йому коло нас треба».

А тоді одного вечора й рече:

— Знаєш, чого теліпається сюди цей грек? Кажу — не знаю, а чого — питаю. Та, каже, я собі думаю, що він дибає сюди не за так. Ходить цей грек до тебе.

Отак і сказав. А тоді ще й око прискалив. Хіба, каже, ти не княжий син?

— Ну, був княжий, та тепер такий челядин,, як і ти. Ба ще й гірший: обільний робочий холоп.

А дідо каже:

— Воно-то ніби й холоп, а все одно ж княжич. Щось моститься до тебе стара... То чи не зумисне підсилає цього Григорія?

— На дідька він мені?

— Тобі, може, й до дідька, а він, он бачиш, і сьогодні сидить. Для чого йому такі, як я або Муромець?

— А для чого йому обільний холоп?

— Отож я й сам про те думаю, — каже дідо Дан.

Я серед нас трьох був найзачуханіший, жебрак, та й край. Ота гриденська свитка, що її дав був мені Каніцар, уже запацьорилася й подерлась — я й латати не встигав, А ліпшого мені не давала жодна собака. Якось пішов я до Каніцара й кажу:

— Дай цілішу свитку!

А він: що я тобі її — народю? Проси, каже, в тивунів клітьових чи в домажирича.

Просити я не пішов, але сиджу якось біля воріт і зашиваю діру на лікті, аж тут пресвітер Григорій підходить і сідає коло мене на землі.

— Латаєш?

— А хіба що? — кажу.

Бо є, каже, така приповідка в святому писанні, що багатому царство на землі, а вбогому на небі.

Я нічого з того не добрав, а він знову своєї:

— Щастя й нещастя бог кожному чоловікові порівно наділив. Якщо чоловік купається в молоці та маслі за життя, то кипітиме в гарячій смолі по смерті. А хто не мав щастя на землі, то матиме його на небі.

Я тому грекові кажу:

— Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?

Слово таке припало йому до вподоби — сам не знаю чому.

— А якщо, — кажу, — на старість повипадають зуби чоловікові?

Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:

— Тобі яке літо минає?

— Минав, — кажу — сімнадцятий рік. А для чого питаєш?

— Та просто, — каже, — так...

А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара — хай їй перекаже.

— А моєму, — кажу грекові, — холопству минає п'ятий рік.

Та він мовби й не засмутився, каже мені:

— Господь велів дарувати кривдникам.

— Добре мені діло! — кажу. — Що ж то за бог у вас такий боязливий?

А він мені рече:

— Не боязливий, а злагідний.

— Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, — кажу йому. — Й за кривду велять мститися.

— Не думай, — каже, — про лихе, думай про добре.

— Як до мене, — кажу, — так і я.

А він отак обхопив коліна руками й похитується.

— Мста, — каже, — породжує мсту. Тим-то й велить господь не пам'ятати кривди. Багато ж, — каже, — зібралося в тобі зла. Мусиш забути давнє, бо лопне в тобі жовч, лопне й розіллється по жилах. Є така приказка в святому письмі: «Батьки їли кислиці, а оскома в синів на зубах». Діти за батьків не відповідають.

— Значить, — кажу, — маю цілувати руки тим, хто закував мого батька в порубі?

А він мені так ласкавенько гомонить:

— Усе в житті минає. Наберись терпіння й жди: так чинив господь і нам заповів чинити.

Кажу — хай би мене ліпше побив Перун, як маю терпіти й дякувати кривдникам. І якщо тебе й справді, мажу; прислала до мене стара, то можеш їй переказати, що я був і лишуся вовченям. Це ж її слово.

Але він так нічого мені й не сказав на те. Отаке в нас вийшло з ним балакання. Григорій тоді підвівся та й пішов собі, а назавтра кличе мене Каніцар до княжого двору. Я думаю — може, знову щось про сестру, а він простягає мені свитку з мідяними гапликами. Бери, каже, це буде тобі. Питаю Каніцара:

— Поїдемо до Любеча, чи що?

— Щоб не світив ліктями, — каже. — Бери й носи.

Та й не просто так ото каже, а мовби милостиню дає. Сам собі думаю: пожди, пожди, ми ще колись побалакаємо з тобою. А свитка гриденська й геть-чисто нова.

Коли потім навідався до Подільських воріт пресвітер Григорій, я в нього й запитав, кажу, чи не ти виплакав для мене цю свитку? Каже — ні. А дідо Дан дивиться на мене й морщить лоба:

— Чи не я тобі казав? Щось мені досі ніхто не дарував нової свитки, а тобі, бач, дають. Поглянь тепер на мене та на Муромця.