Чтение онлайн

— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?

Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:

— Утікають!

— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.

Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.

Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.

Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.

— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.

— Козаки!

І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.

Нечай був сам у покинутім таборі.

Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.

Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.

— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.

Звертаючись до Кривенка:

— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.

Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.

Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.

В голові не хотіло зміститись.

— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.

— Невже він міг знати? Відки? Як?

— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!

Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?

Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.

— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.

Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.

Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.

Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.

З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.

Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.

Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:

"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.

Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.

Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.

А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.

— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.

— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?

— Бачу.

— Змогла б зробити це твоя піхота?

— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.

— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.

— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.

— Може здадуться?

— Вони?

— Спробувати можна.

— Добре, спробуємо.

Під’їздили щораз ближче. Нечай став у стременах і поглядом перебігав своїх людей. Помітив, що сотні поступали в ладі, також стрійні, справні, здисципліновані, і це наповнило його гордістю.

— Гей, друзі, хто говорить по-німецькому?

— Я можу — заявив Красносельський.

— Приймешся під’їхати до них і порадити їм, щоб здалися?

— Можу — повторив Красносельський.

Відтявши шаблею зелену галузку з придорожної калини, Красносельський устромив шаблю в піхву, підняв галузку собі понад голову й поволі під'їхав до німців на віддаль голосу.

З німецького боку появився офіцер, що пішки протиснувся крізь піхотні ряди і підійшов до сотника.

Говорили коротко. Хоч козаки не розуміли мови, побачили, що з цього нічого не вийде, по поставі німецького офіцера та по заперечних рухах його голови.

Незабаром Красносельський повернувся.

— І що? — спитав Нечай.

— Нічого. Це підполковник Міллєр.

— Що казав?

— Осінський є командант. Його нема там, а Міллєр сам не має права.

— То Осінський утік?

— Видко.

— Що ж цей Міллєр казав?

— Що не здадуться. З Осінським треба говорити.

Старшини засміялися.

— Шукай вітра в полі! — крикнув хтось.

— Усі польські пани повтікали.

— Німці мусять їх рятувати.

— І рятують — відізвався Нечай. — Вони згинуть, але затримають погоню і тамті справляться з утечею.