Чтение онлайн

А ті йшли, наче вихор. Земля стугоніла під копитами коней, дерева гнулися від вітру, дим обкутав лави. Здавалося, що це не відділ кінноти йде в наступ, а жахливий схопився буревій, який рве все, трощить, бурить, руйнує. Ще хвилина, коротка, як думка, і пішов лоскіт, наче удар грому і дві розгукані хвилі зударились. Блисли ясні леза в повітрі, блисли пооодинокі стріли і ця темна, нестримна, бурхлива, непереможна хвиля перевалилась через червоні мундири драгунів і пігнала далі, мов би зовсім не зустріла опору.

На столоченому снігу залишилися тільки стоси побитих драгунів, плахти червоної крови і сполохані коні без їздців. Останки пишних іще перед кількома хвилинами драгунських полків бігли й падали в утечі перед тією нищівною силою. Ті, що не впали, набігли на німецьку піхоту, на град олива та на довгі списи. За ними, ними захищена, ввалилася ця темна, грізна сила, якби грім, у середину німецького чотирокутника і столочила його, нікого живим не оставляючи.

Маковський зловив устами повітря, як той, що його витягнуть із води, коли топиться, перевів язиком по потрісканих устах і скоро, невиразно, напів притомно почав говорити:

— Бачив? Бачив? Бачив, як Нечай повалив П’ясочинського? З конем на землю мов би сніп пшениці? Пішла вже їх драгунія! Пішла піхота!

Тим часом темна, грізна кіннота, що стрималася після розбиття німців, стала знову формуватись у лави та ладитися до нового нищівного удару. Видно було, як Нечай, полискуючи голою шаблею, видавав прикази, як від нього раз - у - раз відскакували їздці з новими приказами.

Нараз Криницький затрусився всім тілом і зверещав несвоїм голосом:

— Уважай! Полковнику! Вважай!

Але його голос не дійшов до Нечая. Зате до них обох дійшов блиск вистрілу і гук мушкета, що сам один вирішив цілу битву.

Це ранений драгун, який лежав на землі, скористав із хвилини, коли Нечай переїздив попри нього, підвівся на лікті та вистрілив із мушкета просто між лопатки Нечая.

Безвладне тіло припало до гриви коня, наче дитина до мами. Прискочили козаки й не дали йому впасти на землю.

А драгун сконав під кінськими копитами.

Чорна лава, непереможна досі, застигла, втративши всю силу, ввесь розгін, утративши душу.

Криницькому світ закрутився знову і він упав обличчям до землі, а сніг, що дістався йому в уста, стишив його стогін, чи плач.

Минали дні. Горіли села. Кривавились серця. Впало Красне після триденної завзятої оборони згинули обороні, відбиваючись у замку до останнього віддиху. Разом із ними згинули міщани, діти, жінки, старці. Всі пішли під ніж без розбору, без пощади, без милосердя.

Вогонь пожер і місто, і передмістя, і замок, і церкви, і гостроколи.

Остались тільки вали і кров на них і трупи. Згоріли до основ і Гришівці, і Іванівці, і Черемошне, і Кобилецьке, і Пирогівка. Круки та яструби бенкетували по днях, вовки вночі. Зруйнувавши все безглуздно, пограбивши все, що далося пограбити, казав пан воєвода Калиновський спалити села до тла, а людей дав під ніж.

Різали й убивали просто з чистої розкоші, без думки, без стриму, без милосердя.

Залишилося тільки чисте поле, чорним снігом укрите, понуре небо у хмари сповите, де-не-де розвалений димар, або обсмалене дерево. Скоро показалися невтішні, жалюгідні наслідки цього божевільного безглуздя, бо зима все ще твердим морозом тиснула, і не можна було стояти в спаленій і докраю знищеній околиці.

Посунув отже пан Калиновський військо на Мурахву, в надії, що дасть там своїм людям дах над головою. Але застав Мурахву готову до оборони, рішену на все. Довелося полякам далі стояти на морозі. Ті з-поміж них, що не втратили ще голови, стали запитувати себе й інших, пощо було палити Красне і всі багаті довколишні села, пашу, хліб, коли тепер приходиться мерзнути на лютому морозі серед засніжених піль під морозним вітром?

Але відповіді не було.

Довгі були ті дні й ночі, доки кінець-кінцем Мурахва не відчинила своїх брам. Коли врешті дісталися туди, застали тільки старих дідів та маленькі діти. Минуло ще кілька днів і так само Шаргород і за ним Чернівці, після довгих переговорів, торгів і зволікань, відкрили брами до порожніх, покинутих домів. Уже радістю наливалися серця безсердешних катюг із-під Красного, що будуть могти відпочити після двотижневого ночування на снігу, що відгодують коней, відідхнуть після трудів, полікують рани, як зараз після обсадження Черніївець прийшла вістка, що Шаргород уже знову в козацьких руках та що в русавських лісах збираються великі козацькі з’єднання.

Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку.

Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі.

Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок.

Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії.

Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра.

Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні.

Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним.

Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій.

Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня.

Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч.