Чтение онлайн

Навіть Джеймі не зумів стримати усмішки. Оленятко рішуче відмовлялося виходити в пургу надвір, і, цілком природно, його почав дошкуляти голод. Тепер воно краєчком ока пустотливо поглядало на хлопців, чудово розуміючи, що бешкетує, і водночас немовби кидаючи виклик — ану, мовляв, спробуйте зупинити мене!

— Видно, нам доведеться або нагодувати тваринку, або замерзнути на смерть, — сказав Авасін. — Комусь треба буде поступитися своїм матрацом.

— Що ж, розіграй, — відповів Джеймі.

Взявши один з мідних гостряків, він нашкрябав на одному його боці риску й підкинув у повітря, як монету.

Виграв Джеймі, і через кілька хвилин Авасін уже сумно споглядав, як оленятко ласує м'яким мохом, що правив досі Авасінові за матрац.

Тепер, коли Отанак заспокоївся, Джеймі знову взявся до роботи.

Орудуючи топірцем, він обстругав палицю, довівши її до півтора дюйма в центрі й пів-дюйма на кінцях. Зовнішню поверхню майбутнього лука хлопець зробив пласкою, а внутрішню залишив округлою, отже лук мав півкруглий переріз. Закінчивши чорнову обробку, він поклав топірець і почав стругати ножем, звертаючи особливу увагу на те, щоб обидва кінці лука мали однакову грубизну та довжину й урівноважували один одного. Наостанку він гладенько вишарував лук уламком пісковика.

Ця робота забрала в нього майже цілий день, і він так захопився, що зовсім забув про ревіння хуговію.

Після вечері Джеймі зробив зазубні на кінцях лука і, уперши один його кінець у долівку, наліг на другий, аби перевірити пружність. Лук зігнувся куди легше, ніж Джеймі сподівався, і хлопець втратив рівновагу. Розлігся різкий тріск, і Джеймі сів на долівку поряд з луком — поламаним на дві рівні половини. Прикро вражений, хлопець мало не заплакав.

— Зелена смерека не дуже підходить для лука, — сказав Авасін, щоб хоч трохи втішити свого друга. — У нас, по-моєму, їх робили з берези чи якогось іншого дерева, що росте на півдні. Але з смереки його теж можна було б зробити, коли б ми придумали якийсь спосіб, щоб зміцнити її.

— А, чорт його бери! — відповів Джеймі.

Та незабаром у ньому знов заговорили впертість і самолюбство, і, лягаючи спати, він уже обмірковував Авасінову ідею, бо знав, що завтра повторить спробу.

На третій ранок пурга трохи послабшала, хоча й не настільки, щоб можна було вийти надвір. Джеймі заходився обстругувати нову палицю на лук, а його приятель замислено стежив за його роботою. Авасін тримав у руці обривок міцного сухожилля, яким він допіру зшивав мокасини. Думаючи про щось інше, він машинально напнув його. І в ту ж мить йому сяйнула думка…

— Джеймі, — раптом заговорив він, — я, здається, щось придумав. Пригадую, я чув колись, що чіпевеї роблять свої луки із смереки — інших-бо дерев вони не знають — і зміцнюють їх за допомогою сухожилків. То, може, і нам спробувати?

— А чого ж, — відповів Джеймі. — Чом би не спробувати?

Тепер до роботи взялися обидва хлопці. Після детального обговорення вони вирішили закріпити кілька стрічок сухожилків уздовж зовнішнього вигину лука, а потім міцно прив'язати їх до палиці від одного до другого її кінця.

Намочивши сухожилки, вони закріпили їх, обмотали ними весь лук, а потім обережно висушили їх коло вогнища.

Результат був чудовий. Лук вийшов куди тугіший, ніж попередній, і, щоб зігнути його, потрібне було неабияке зусилля.

— А знаєш, він, либонь, таки стрілятиме, — з надією в голосі мовив Джеймі. — Але де ми візьмемо тятиву?

— Ну, це вже буде легше, — відповів Авасін. — Тятиву я тобі сплету.

Взявши кільканадцять довгих сухожильних ниток, він заходився працювати й надвечір вручив Джеймі плетену тятиву — таку міцну, що ні він, ані Джеймі не могли розірвати її руками. Джеймі зробив зашморги на обох її кінцях, зігнув лук і закріпив тятиву.

— Ану, спробуй, — гордо сказав він Авасінові.

Юний індіянин обережно взяв лук у руки й щосили натягнув тятиву. Потім відпустив її, і вона ляснула й забриніла, солодкою музикою озвавшись у вухах хлопців.

— Ну, тепер стережіться, куріпки! — всміхнувшись, сказав Авасін. — Як навчимося ми ще й стріляти та як поробимо стріли, то всім вам — капець!

Джеймі на мить засмутився.

— А про стріли я забув, — сказав він. — Доведеться заждати, доки ми знову відвідаєм кам'яне іглу. Там у нас складено трохи верболозу, а з нього мають вийти гарні стріли. Ну, а тим часом, видно, будемо обходитися рушницею.

Радіючи вже з того, що хоч лук у них є, хлопці полягали спати. А коли прокинулися наступного ранку, то побачили, що Отанак проситься надвір, і зрозуміли — перша зимова пурга вщухла. На зміну буйному вітрові прийшла така мертва тиша, що хлопцям мимоволі хотілося говорити пошепки…

Звільнені з в'язниці, на яку тимчасово обернулася їхня хатина, вони нетерпеливилися тепер якнайскоріше вбратися в свої важкі хутра й вирушити в дорогу. Поснідавши, вони похапцем навантажили на санки все, що їм потрібно було для подорожі до Табору Кам'яного Іглу.

Світло пізнього світанку розливалося в північному небі, коли хлопці вирядилися в дорогу. Але, пройшовши кілька кроків, Джеймі раптом помітив, що з ними немає Отанака.

Він почав гукати оленятко, голос його відбивався моторошною луною від мовчазних гір, але у відповідь не чути було стукоту маленьких копитків по затверділому снігу. Авасін стривожився.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Зараз, після пурги, вовки страшенно голодні, і він може стати їм легкою здобиччю.

— Давай пошукаємо його сліди, — запропонував Джеймі.

Покинувши санки на тому місці, де вони зупинились, хлопці взяли рушницю й почали шукати сліди копитків. Знайти їх було неважко. Навіть у спресованому вітром снігу полонини гострі копита оленятка залишали чіткі відбитки.

Сліди повели хлопців на захід, до галявини, яку вони називали Оленячим Пасовиськом. Пройшовши з милю, вони побачили, що поряд із слідами Отанака з'явилися відбитки інших ніг. Коли Джеймі побачив їх, серце йому болісно стиснулося: такі подряпинки на снігу залишали пазури вовчих лап.

Мовчки перезирнувшись, хлопці кинулися бігти. Вони домчали до оза і, захекані, почали видиратися вгору стрімким схилом, бо сліди вели саме туди.

Добувшись до гребеня, Джеймі й Авасін побачили картину, яка врізалася їм у пам'ять на все життя. Засніженим спадом невисокої гірки в дальньому кінці полонини рухалося кільце темних тіней. Хлопці зупинилися, видивляючись, і нараз до них долинуло протягле самотнє виття вовка, а потім — багатоголосе гарчання й повискування, і тіні полинули, плавно вигинаючись, мов хвилі темної, похмурої річки.