Чтение онлайн

–  Ну й прудкі ж у вас но­ги!
– гу­ка­ла на ввесь са­док Ан­то­ся, обер­та­ючись до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

–  О, ме­не труд­но ви­пе­ре­дить!
– од­гук­нувсь Ле­онід Се­ме­но­вич.
– А от і бе­рег!

Садок з ма­ленько­го, лед­ве примітно­го при­гор­ка спа­дис­то спус­кав­ся до самісінько­го став­ка. Бе­рег гус­то заріс вер­ба­ми й ло­за­ми. Між вер­ба­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни пле­лась ожи­на. Бе­рег був гус­тий, зе­ле­ний та свіжий. Узенька, лед­ве примітна сте­жеч­ка ніби пірна­ла в гус­тих ку­щах вер­бо­ло­зу. Пан­ни й па­ничі плу­та­лись в гілках та в листі, не­на­че в па­ву­тинні, до­ки не вий­шли на чис­тий піску­ва­тий бе­ре­жок. Там сто­яв не­ве­лич­кий чо­вен, по­мальова­ний білою фар­бою.

Ватя влізла в гус­тий кущ і ви­тяг­ла звідтіль за­хо­вані вес­ла. Па­ничі сіли в чо­вен і поп­лив­ли до греблі, де сто­яли два ри­бальські чов­ни. Во­ни приг­на­ли ті чов­ни до бе­ре­га. Ан­то­ся ско­чи­ла на один чов­ник і вхо­пи­ла вес­ло. Їй за­ба­жа­лось самій пра­ву­вать чов­ном.

–  Антоніно Гри­горівно! Од­же ви пе­ре­ки­не­те чов­на! Дивіться, як за­хи­тав­ся чов­ник! Хіба ж ви вмієте пра­ву­вать?
– го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Іще б пак не вміла! Ми вдо­ма на став­ку самі пла­ваємо чов­ном, самі сідаємо до гребків, бо в нас там ка­ва­лерів не­ма, - обізва­лась Ан­то­ся й не­на­че ма­ни­ла до се­бе ве­се­ло­го хлоп­ця.

Ватя сіла в свій чо­вен. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув очи­ма на два чов­ни, де сиділи дві пан­ни, і не­на­че ви­би­рав, в кот­рий чо­вен йо­му вско­чить. Там ве­се­ла пан­на, а там по­важ­на, з за­ду­ма­ни­ми, тем­ни­ми, як ніч, очи­ма. Він і сам не зог­лядівся, як сів у той чо­вен, де сиділа Ва­тя, і вхо­пив в ру­ки вес­ло. Уся ком­панія ки­ну­лась на чов­ни. Чов­ни хи­ли­та­лись, як тріски, і тро­хи не чер­ка­лись кра­ями об во­ду. Пан­ни кри­ча­ли, жа­ха­лись і ра­зом з тим ре­го­та­лись.

Три чов­ни швид­ко по­ли­ну­ли по став­ку попід ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Довгі тіні од верб да­ле­ко ся­га­ли сму­гою по тихій ставній воді своїми зуб­час­ти­ми кра­ями. Зе­ле­ний бе­рег ви­раз­но од­ки­дав­ся в тій ма­товій смузі, і са­ма во­да бу­ла ніби об­ли­та й об­си­па­на ізум­руд­ни­ми бриж­жа­ми. Вог­ке теп­ле повітря ста­ло свіжіше. Од зе­ле­но­го бе­ре­га ніби повіва­ло хо­лод­ком; хо­ло­док ніби ла­щив­ся до ли­ця, ми­лу­вав йо­го, вли­вав по­чу­ван­ня радісне, безк­лопітне й без­жур­не, як са­ма мо­лодість. Ста­вок вго­ру все шир­шав та шир­шав. Греб­ля вже да­ле­ченько зос­та­ла­ся по­за­ду. За греб­лею ви­со­ка ґуральня, вкри­та чер­во­ною че­ре­пи­цею, од­би­ва­лась чер­во­ною тінню в воді: во­на бу­ла ок­ра­сою то­го ку­точ­ка. Чов­ни по­вер­ну­ли на се­ре­ди­ну ши­ро­ко­го ста­ву. Ан­то­ся нес­подіва­но за­тяг­ла пісні. Го­лос в неї був здо­ро­вий і гар­ний: він роз­ляг­ся ши­ро­ко й да­ле­ко по­над во­дою. Мо­ло­да дівчи­на не­на­че ма­ни­ла до се­бе мо­ло­до­го хлоп­ця з дру­го­го чов­на. Ва­тя зро­зуміла той зак­лик сер­ця піснею, і во­на приміти­ла, що в її серці за­во­ру­ши­лось щось за­вис­не, щось во­ро­же до своєї при­ятельки…

–  А що, як ми отут пе­ре­ки­не­мось на цій гли­бочіні?
– крик­ну­ла Ан­то­ся з сво­го чов­на до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

–  Вийде ду­же не­по­га­но, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - пан­ни пос­та­ють ру­сал­ка­ми та підуть жи­ти в скляні па­ла­ци; їм бу­дуть ус­лу­го­ву­вать риб­ки.

–  Цебто ко­ро­пи?
– спи­та­ла Ва­тя.
– Ви знаєте, що в цьому став­ку самі за се­бе ко­ро­пи. Ще в давні ча­си пан завів тут ко­ропів, і те­пер їх та­ка си­ла, що як зай­дуть не­во­дом, то за один раз ви­тяг­нуть пуд або й два.

–  А чим то ста­ли б па­ничі от там, на дні, як­би ми оце пе­ре­ки­ну­лись?
– гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на.
– Нев­же ру­сал­ка­ми?

–  Ні, я став би дідьком во­дя­ним та ля­кав би ру­са­лок, а най­більше вас, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Ну, я вас не ду­же б зля­ка­лась, хоч би й ру­сал­кою ста­ла.

–  А ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, бо­ялись би ме­не, як­би я, бо­ро­ни бо­же, пе­ре­ки­нув­ся во­дя­ним дідьком?

Ваті ста­ло ніяко­во од та­ко­го комплімен­та; во­на спус­ти­ла очі й про­мо­ви­ла:

–  Не знаю; хіба зна­ти­му тоді, як са­ма ста­ну ру­сал­кою. Здається, що не ду­же б бо­ялась.

–  І не втек­ли б од ме­не, як­би я ввірвав­ся в ваш криш­та­ле­вий підво­дя­ний па­лац?

–  Не тіка­ла б, бо ру­сал­кам же ніку­ди і втікать: во­ни ж замк­нуті, чи що, в своєму па­лаці, - ска­за­ла Ва­тя.

–  Якби ви ввірва­лись в наш па­лац, я б вас час­ту­ва­ла й прий­ма­ла уся­ким доб­ром, - гук­ну­ла Ан­то­ся.

–  Яким же доб­ром ви ме­не прий­ма­ли б?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Поклала б пе­ред ва­ми зе­ле­но­го ла­тат­тя та си­ро­го ко­ро­па, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

–  Ну це стра­ва хоч і трив­на, але та­ка, що я її не спло­ха пе­рет­ра­вив би: тро­хи важ­ка. Ще, бо­ро­ни бо­же, до­ве­лось би й зас­лаб­нуть на шлу­нок, - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  І то го­ренько, що й док­то­ра в став­ку не знай­шло­ся б, - ска­за­ла Ва­тя.

Човни зап­лив­ли в ти­хий кінець став­ка, під ви­со­кий горб, вкри­тий лісом, освіче­ний ти­хим вечірнім сон­цем. І гук, і роз­мо­ва, і регіт при­нес­ли жи­вот­тя в цей ти­хий за­ку­то­чок, не­на­че роз­бур­ка­ли ку­ня­ючий ліс. Па­ничі по­ча­ли згу­ку­ваться з човнів, не­на­че во­ни бу­ли в лісі. Лу­на од­ляс­ка­ми пішла поміж кру­ти­ми гор­ба­ми. Згу­ку­ван­ня та пе­ре­гук не­на­че роз­во­ру­шив сон­не лісо­ве царст­во. Десь да­ле­ко за­тур­котіла гор­ли­ця, не­на­че й собі згу­ку­ва­лась з жи­вим людським гу­кан­ням.

–  Господи, як тут гар­но! Я не­на­че пе­редніше не приміти­ла цього місця, - ти­хо обізва­лась Ва­тя.

І ле­геньке, ле­ге­сеньке зітхан­ня, не­ви­раз­не й ти­хе, як по­дих вечірнього вітер­ця по вер­бах та по ло­зах, вир­ва­лось з гру­дей у Ваті, і во­на лед­ве ма­ла си­ли, щоб за­таїть йо­го в своїй мо­лодій душі. Во­на й са­ма не до­га­ду­ва­лась, звідкіля прий­шла на неї за­ду­ма, чо­го з її душі вир­ва­лось ле­ге­сеньке зітхан­ня та не­на­че який­сь ле­генький жаль зда­вив її сер­це.

Човни по­вер­ну­ли на­зад. Плис­ко­ва­тий бе­рег од се­ла, ввесь у вер­бах та ло­зах, півкру­гом вга­няв­ся в ши­ро­ке во­дя­не ти­хе пле­со, суспіль зуб­час­тий, зе­ле­ний, пиш­ний, лис­ню­чий од ро­же­во­го сон­ця. За зе­ле­ною м'якою обор­кою зе­леніли го­ро­ди, лисніли ле­ва­ди, біліли че­пур­ненькі хат­ки.

–  Господи, як тут гар­но!
– аж крик­ну­ла Ва­тя.

–  От і гар­но! Нев­же ти пер­ший раз ба­чиш оті вер­би та оче­ре­ти?
– спи­та­ла Ан­то­ся в Ваті.
– Нев­же ти ще на їх не на­ди­ви­лась?

–  Я їх ба­чу не­на­че впер­ше сьогодні. Я не­на­че пе­редніше й не приміча­ла, що тут так гар­но, - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на по­чу­ва­ла, що на її сер­це зли­ну­ла нес­подіва­но радість, та­ка радість, якої во­на ще ніко­ли не по­чу­ва­ла й не заз­на­ла в своєму житті.

Вдарили вес­ла­ми дуж­че, і діло пішло спірно, швид­ко. Чов­ни поп­лив­ли далі й по­ми­ну­ли ви­со­кий зак­рут бе­регів став­ка. З-за го­ри виг­ля­ну­ла ко­ло греблі ви­со­ка ґуральня та чи­малі за­бу­ду­ван­ня за греб­лею на при­гор­ку. Чер­воні че­ре­пичні покрівлі під га­ря­чим чер­во­ним за­хо­дя­чим сон­цем не­на­че горіли вог­нем, а дру­ге по­лум'я од­лис­ку­ва­лось в тихій воді, ви­лис­ку­ючи на­че в бе­зодні.