Чтение онлайн

«Що це та­ке? Пе­редніше ко­лись звав пи­са­ря ан­тих­рис­том, ан­ци­бо­ром, а це вже чо­мусь аж пе­рех­ва­лює. Щось є! Ма­буть, якась політи­ка за­хо­дить в йо­го з пи­са­рем», - по­ду­мав о. Пор­фирій.

–  А це ми вчо­ра свя­ти­ли млин на Росі. Ха­зяїн з своєю спілкою да­вав не обід, а цілий бен­кет, - до­дав о. Ар­темій, - на бен­кеті бу­ла уся на­ша інтелігенція; навіть мою ста­ру зап­ро­си­ли.

–  А ще ж не встиг­ли по­ла­яться ці спільни­ки?
– спи­тав о. Пор­фирій.

–  Ні. Бу­ло б ду­же вже за­рані. Бу­вай­те ж здо­рові, от­че Пор­фирію, та й нас не за­бу­вай­те! Ой, опізнив­ся!
– крик­нув о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в ру­ки шап­ку, по­хап­цем шуг­нув у двері, не­на­че втікав, і, на­че та пти­ця, що ки­дається ку­лею в вікно, вибіг з до­му, ско­чив на ле­генький візок і побіг до­до­му.

Тимчасом, як о. Ар­темій справ­ляв­ся з за­куп­ка­ми, до­ма в йо­го од­бу­вав­ся ве­ли­кий гар­ми­дер. І ма­ти й доч­ка при­би­ра­ли в кімна­тах, звеліли ви­мить чис­тенько підло­гу, по­ви­ми­ва­ли чис­то вікна. По­ра­лась най­мич­ка, по­ра­лась Су­са­на Уласівна, а Ва­тя пра­цю­ва­ла з надз­ви­чай­ним зад­ля неї зав­зят­тям: пос­ти­ра­ла скрізь по­рох з ме­белі, ви­тер­ла шиб­ки, пішла в са­док, нар­ва­ла квіток, зро­би­ла два бу­ке­ти: один пос­та­ви­ла на п'яніні, дру­гий на столі. Приїхав о. Ар­темій і привіз провізію. В кімна­тах за­па­ну­ва­ла ти­ша; а в пе­карні по­чав­ся гар­ми­дер, не­на­че пе­ред весіллям. Там го­ту­вав­ся смач­ний та трив­ний обід.

Ватя приб­ра­лась в літню ле­геньку ря­беньку сук­ню, зав'яза­ла шию ма­ли­но­вою ок­са­ми­то­вою стрічкою й сподіва­лась Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на тро­хи зблідла на ви­ду. І палкі мрії, і три­во­га, і сподіван­ня, і га­ря­че ко­хан­ня - все це роз­тор­са­ло її нер­ви. Во­на то сіда­ла на ка­напі в гос­тинній з книж­кою, то сіда­ла за п’яніно й по­чи­на­ла виг­ра­вать тихі ме­лодії, то знов вста­ва­ла й заг­ля­да­ла у вікно.

Ватя од­чи­ни­ла віко п'яніна, сіла й по­ча­ла виг­ра­вать ук­раїнські ду­ми За­вадсько­го.

Леонід Се­ме­но­вич після вчо­рашнього бен­ке­та спав дов­го, доб­ре вис­павсь, потім ску­пав­ся в став­ку і вже після оди­над­ця­тої го­ди­ни пішов до о. Ар­темія. В йо­го та­ки бу­ла дум­ка смач­но по­обідать у ба­тюш­ки, бо йо­го сест­ра го­ту­ва­ла зовсім-та­ки не панський обід: борщ та пшо­ня­ну ка­шу з вишк­вар­ка­ми.

Несподівано за­гав­кав на дворі Ряб­ко. Рип­ну­ли двері в при­хо­жу. Ва­тя гра­ла й прис­лу­ху­ва­лась. В при­хожій по­чув­ся че­рез за­чи­нені двері не­ви­раз­ний шум, потім якась роз­мо­ва. Бу­ло ви­раз­но чуть го­лос о. Ар­темія. Ва­тя по­чу­ва­ла три­во­гу в душі, але ме­ханічно во­ди­ла пальця­ми по клавішах, лед­ве до­тор­ку­ва­лась до їх. Ру­ки тор­ка­ли клавіші ме­ханічно. Ті нап­ру­же­не чут­тя бу­ло нап­рав­ле­не на да­ле­кий шум, на да­ле­ку роз­мо­ву.

В сто­ловій за­ту­потіли, за­ша­руділи, за­чов­га­ли чобітьми. В гос­тин­ну увійшов Ле­онід Се­ме­но­вич. Ва­тя обер­ну­лась, і її що­ки спах­ну­ли. Во­на бу­ла ду­же ра­да й лед­ве здер­жа­ла се­бе, щоб не ви­явить своїх ра­дощів та по­чу­ваннів.

–  Добридень вам, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! А ви все за му­зи­кою, все за по­езією! Доб­ру част­ку ви собі виб­ра­ли!
– го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, віта­ючись з Ва­тею.

–  А що ж більше ро­бить мо­ло­дим пан­нам, як не гра­ти, співать і тан­цю­ва­ти?
– обізвав­ся о. Ар­темій, обер­та­ючись до жінки, кот­ра всту­пи­ла до гос­тин­ної по­важ­но й гор­до­ви­то.
– Чи прав­ду я ка­жу, Су­са­но Уласівно?

–  «Була ко­лись прав­да, та заіржавіла»: на­ше бу­ло, та ми­ну­ло, - обізва­лась Су­са­на Уласівна, си­дя­чи на ка­напі й зап­ро­шу­ючи гос­тя сісти в кріслі.

Ватя сіла в дру­го­му кріслі про­ти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й приміти­ла, що він тро­хи зблід і на­че збляк на ви­ду. Він і справді зблід після вчо­рашнього бен­ке­ту.

«Може, він ду­мав за ме­не, як я за йо­го, та й зблід. «Ой ко­ли б ти так за мною, як я за то­бою!» - не­са­мохіть на­вер­ну­лись їй на дум­ку сло­ва пісні.

–  Чи швид­ко ж після нас вчо­ра розійшлись гості?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  Не ду­же-то швид­ко. Кро­пи­ли горілкою млин ще дов­го після ва­шо­го од­хо­ду, і кро­пи­ли та­ки доб­ре. Ваш сільський стар­ши­на нак­ро­пивсь так, що лед­ве пот­ра­пив у двері, як ішов до­до­му, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і за­ре­го­тавсь.

–  А дід Яків доб­ре нак­ро­пивсь чи не ду­же?
– спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

–  О, дід Яків - це міцний дід; си­дить, мов­чить та тільки со­пе, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  А чар­ки не ми­нав?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  І чар­ки не ми­нав, і з-за сто­ла вий­шов тве­ре­зий. Цей дід який­сь крем'яний, не­на­че шту­ко­ва­ний, скла­де­ний з крем'яної мо­заїки: не швид­ко роз­сип­леться, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Дотягне до ста рік, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

–  А мо­же, ще й за сто пе­ре­тяг­не, - ска­за­ла Ва­тя.

–  Були де в гос­тях в цім місяці? За­бав­ля­лись?
– спи­та­ла Су­са­на Уласівна в Ле­оніда Па­на­сен­ка.

–  Був у кількох сусідів та в сво­го ба­тюш­ки. Але те­пер са­ме нас­тав га­ря­чий час: скрізь ро­бо­та, усім ніко­ли, усім не до гульні. І в нас вдо­ма ро­бо­та аж го­рить, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Бачились з Ан­то­сею?
– спи­та­ла Ва­тя й до­пит­ли­ви­ми очи­ма зир­ну­ла на па­ни­ча.

–  Зустрічався разів зо два в гос­тях, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Все та­ка ве­се­ла та про­вор­на?
– до­пи­ту­ва­лась Ва­тя.
– Чи поп­ра­ви­лась хоч тро­хи, пок­ра­ща­ла?

–  Здається, трош­ки ста­ла повніша, але, ска­за­ти по правді, я й не при­ди­вив­ся га­разд, бо во­на швид­ко чо­гось поїха­ла до­до­му.

Ватя зраділа: їй не­на­че ста­ло лег­ше на душі. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на батька й бо­ялась, щоб він ча­сом не виніс га­зе­ти та не по­чав го­лос­но чи­та­ти її гос­теві, їй хотілось з ним по­го­во­рить, по­ба­ла­кать, та ще й на са­моті. Але о. Ар­темій та­ки не за­був­ся про свої га­зе­ти, схо­пив­ся з стільця, побіг до сто­ло­вої й виніс лис­ток га­зе­ти. В Ваті аж у душі по­хо­ло­ло.

«Ну, те­пер поч­неться ж трак­тація про політи­ку! І який дідько по­ви­га­ду­вав оті га­зе­ти, щоб тільки од­би­вать ни­ми па­ничів од паннів!» - по­ду­ма­ла Ва­тя. І їй за­ба­жа­лось вир­вать ту га­зе­ту з батько­вих рук і шпур­нуть її за вікно.

Але о. Ар­темій на це не вва­жав і пош­ту­вав гос­тя чи­тан­ням якихсь неціка­вих уривків та звісток та роз­мо­вою про політи­ку. Ко­ли це, на Ва­ти­не щас­тя, в світли­цю всту­пи­ла най­мич­ка й за­повісти­ла, що ку­ми при­нес­ли хрес­тить ди­ти­ну. Ва­тя бу­ла лад­на цмок­нуть тих кумів в самісінькі гу­би.