Чтение онлайн

— Він ще живий, — сказав Тарзан. — Ми зробимо для нього все можливе, але боюся, що ми спізнилися.

Коли Бузулі приніс воду, Тарзан розтулив спухлі, розтріскані губи і влив кілька краплин хворому в рот. Потім він зволожив його гаряче чоло і освіжив водою зпеможене тіло.

Невдовзі Клейтон розплющив очі. Слабка тінь усмішки з’явилася на його обличчі, коли він побачив дівчину, що схилилася над ним. Коли він побачив Тарзана, то усмішка змінилася здивуванням.

— Все в порядку, — сказав Тарзан. — Ми вчасно прийшли. Тепер усе буде добре, і ви самі незчуєтеся, як одужаєте.

Англієць кволо похитав головою.

— Пізно, — прошепотів він. — Але так буде краще. Я хочу вмерти.

— А де Тюран? — спитала дівчина.

— Він пішов від мене, коли я занедужав. Це диявол у людській подобі. Коли я попросив принести мені води, бо був надто слабкий, щоб самому піти по неї, він на моїх очах випив половину, а решту вихлюпнув і сміявся мені в очі. — На цей спогад у хворого раптово спалахнула іскра життя і він підвівся на лікті. — Так, — майже вигукнув він, — я не вмру. Я проживу ще достатньо часу, щоб знайти цього негідника і вбити. Але коротке збудження ще більше знесилило його, і він знову зсунувся на підгниле сіно, яке колись разом зі старим непромокальним плащем правило за постіль для Джейн Портер.

— Не турбуйтеся щодо Тюрана, — сказав Тарзан і поклав Клейтонові на чоло руку, щоб заспокоїти його. — Він мій, і я його врешті-решт знайду, не журіться.

Після цього Клейтон довго лежав нерухомо. Кілька разів Тарзан прикладав вухо до його вутлих грудей, щоб вловити ледь помітне биття його слабкого серця. Надвечір він иена довго опритомнів.

— Джейн, — прошепотів він. Молода дівчина схилила голову, щоб почути його слова. — Я винен перед вами і перед ним, — він слабко кивнув у бік Тарзана. — Я так вас любив… Це, звичайно, не зменшує моєї провини, але я був неспроможний зректися вас. Я не прошу пробачення, я лише хочу зараз зробити те, що мав би зробити понад рік тому.

Він почав порпатися в кишені плаща, на якому лежав.

Нарешті він дістав те, що шукав, — зіжмаканий жовтий аркушик паперу — і передав його дівчині. Щойно та взяла аркушик, як рука хворого впала на груди, голова відкинулася назад, тіло випросталося і Клейтон, слабко зітхнувши, завмер. Тарзан накрив йому обличчя краєм плаща.

Кілька хвилин вони стояли на колінах, і дівчина читала про себе молитву. Коли вони підвелися і стали обабіч упокоєного тіла, на очі Тарзана навернулися сльози, бо страждання, яких він зазнав сам, навчили його співчутливо ставитися до інших.

Дівчина, теж крізь сльози, прочитала звістку, написану на збляклому жовтому аркушику, і її очі широко розплющилися з подиву. Вона двічі перечитала зміст, перш ніж усвідомила, про що йдеться:

Вона передала телеграму Тарзанові.

— І він давно знав про це? — спитала вона. — І нічого тобі не сказав?

— Я дізнався про це ще раніше, ніж він, — відповів Тарзан. — Але я не думав, що він знає про зміст телеграми. Я, певне, викинув її того вечора на станції. Мені її там вручили.

— І після цього ти переконував нас, що твоя матір була мавпа і що ти ніколи не знав батька? — недовірливо перепитала вона.

— Титул і маєтки без тебе нічого не були б варті, кохана, — відповів він. — А якщо я позбавив би цього Клейтона, то пограбував би ту, кого любив. Хіба ти не розумієш, Джейн?

Здавалося, він намагався у чомусь виправдатися.

Вона простягнула до нього руки над мертвим тілом і стиснула його пальці.

— І я ледве не зреклася такого кохання! — вигукнула вона.

Наступного ранку вони вирушили до Тарзанової хатини.

Четверо вазирі несли мертвого англійця. Тарзан вирішив поховати Клейтона поруч із попереднім лордом Грейстоком біля хатини, що її збудував старший у їхній родині.

Джейн Портер раділа цьому і подумки дивувалася винятковій душевності цієї незвичайної людини, яка, попри виховання серед звірів, володіла справжнім розумінням лицарськості і витонченістю почуттів, які за звичай вважаються рисами висококультурних людей.

П’ять кілометрів з семи, які розділяли курінь і Тарзанову хатину, були вже позаду, як раптом вазирі, що йшли попереду, завмерли, з подивом тицяючи пальцями в дивну постать, яка йшла до них уздовж берега. Це був чоловік у блискучому циліндрі, що йшов повільно, зі схиленою головою і руками, закладеними ззаду за фалди довгого чорного сурдута.

Коли Джейн Портер побачила його, то радісно зойкнула і побігла йому назустріч. Старий почув її голос і підвів голову. Побачивши, хто перед ним, він скрикнув від щастя. Нарешті професор Архімед К. Портер притиснув доньку до серця. Сльози текли його старим, зморшкуватим обличчям, і він так розгубився, що впродовж кількох хвилин не міг вимовити ані слова.

Потім, коли він побачив Тарзана, присутнім було дуже нелегко переконати його в тому, що горе не вплинуло на його розумові здібності. Професор твердо поділяв загальне переконання у смерті “лісового бога” Джейн і ніяк не міг оговтатись від його раптової появи. Старий був дуже за смучений звісткою про смерть Клейтона.

— Я нічого не розумію, — сказав він. — Тюран переконав нас, що Клейтон помер кілька днів тому.

— А хіба Тюран тут? — запитав Тарзан.

— Так, він лише нещодавно знайшов нас і привів до вашої хатини. Наш табір буде неподалік, трохи на північ від неї. Як він зрадіє, коли вас побачить!

— І здивується, — додав Тарзан.

Невдовзі усе незвичайне товариство наблизилося до галявини, на якій стояла Тарзанова хатина. Там було чимало людей, які ходили туди-сюди. Одним з перших, кого Тарзан впізнав, був Д’Арно.

— Поль! — вигукнув він. — Яким дивом ви тут опинилися? Чи ми всі з глузду з’їхали?

Втім, його присутність швидко пояснилася. Корабель Д’Арно ніс берегову службу і крейсував у цих місцях. Одного разу на пропозицію молодого лейтенанта було вирішено кинути якір у маленькій захищеній бухті і зійти на берег — ще раз подивитися на хатину і на джунглі, де двома роками раніше дехто з офіцерів і матросів пережив такі цікаві пригоди. Тут вони знайшли тих, хто зазнав аварії, на чолі з лордом Тенінгтоном. Уже було вжито заходів, щоб забрати вранці їх усіх на корабель, а потім відвезти назад, до цивілізованих країн.