Чтение онлайн

я побачив навпроти глідер, який намагався обминути мене, з'їхавши на самісінький край шосе, і злегка повернув кермо. Важка машина закрутилась як джміль, почувся глухий брязкіт, скреготіння понівеченої бляхи і — темрява й тиша.

…Я глибоко вдихнув повітря. Я був неушкоджений, навіть не ударився. Спробував запалити фари. Марно. Підфарники. Один засвітився. Я запустив мотор. Машина, важко хрипучи, вилізла на шосе. Одначе це б.ула добра машина, якщо слухалась мене після всього того, що я з нею виробляв. Назад я їхав повільніше. Але коли я побачив поворот, нога сама натиснула на педаль, і знову я видавлював з мотора все, що він міг дати, аж шини вищали. Загальмував я перед самим живоплотом. Потім повів машину в зарості. Продершись крізь кущі, вона наїхала на якийсь пень і стала. Я не хотів, щоб бачили, що я з нею зробив, а тому накидав на неї гілок; перед був добре-таки побитий, а ззаду лише невелика вм'ятина від першого удару об стовп чи щось інше там, у темряві.

Потім я прислухався. Будинок стояв темний і мовчазний. Велика тиша ночі линула до зірок. Додому іти не хотілося. Я відійшов від розбитої машини, а коли трава, висока волога трава досягла мені колін, я впав у неї і лежав так, аж поки не заснув.

Збудив мене чийсь сміх. Я впізнав його. Я знав, хто це сміється, ще до того, як розплющив очі, й сон мій одразу зник. Я змок до нитки, все було вологе від роси — сонце стояло ще низько. На небі — мереживо білих хмаринок. А навпроти мене на маленькому чемодані сидів Олаф і сміявся. Ми підхопилися водночас. Рука в нього була така сама, як і в мене — велика й тверда.

— Коли ти приїхав?

— Тільки що.

— Ульдером?

— Так. Я теж так спав… дві перші ночі,.розумієш?…

— Он як?…

Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного — вивчали.

Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично — може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки;

його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.

— Олафе… — сказав я. — Ти голодний, га? Ходім, з'їмо чогось.

— Стривай, — сказав він. — Що там таке? Я простежив за його поглядом.

— А це… нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати…

— Була аварія?

— Так. їхав уночі, ну й…

— У тебе була аварія? — повторив він.

— Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо… Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан…

Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М'язи його щелеп ворухнулися.

«Відчув щось, — подумав я. — Не знає, яка причина аварії, але здогадується».

Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат яку схоче. Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.

— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?

— Так.

Він торкнувся рукою стіни.

— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?

— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.

Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, — аж ворушилося пасмо волосся над вухом. Потім Олаф спитав:

— Ти ще палиш?…

— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?

— Дай.

Ми закурили.

— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.

— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?

— — Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.

— Скажи одне: що найгірше?

— Жінки. Знову помовчали.

— Так це тому? — спитав він.

— Так. Побачиш за обідом. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.

— їм?

— Це молоде подружжя. Знову ворухнулися м'язи щелеп.

— Це гірше, — сказав він.

— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але…

вже коли розмовляли… Без жодного приводу, без ніяких… ні, ні. Зовсім ні.

— Цікаво, — сказав він.

— UI,o цікаво?

— Я так само.

— То чому ж ти приїхав?

— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?

— Тобі?

— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.

— Чому.

— Ти або знаєш, або не розумієш.

— — Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?

— Не знаю. Десять років без жінок. Пам'ятай про це.

— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?

— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш…

— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.

— Знаю.

Знову помовчали.

— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.

Я засміявся.

— Де ти дістав рукавиці?

— Не вгадаєш.

— Замовив?

— Де там. Украв.

— Ого!

— Їй-бо. З музею… Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?

— Тоді ходімо.

Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.

— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.

Ми зупинилися біля високих кущів. Прим'яли траву, хоч вона й так була досить низька.

— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.

— То нічого. Буде важче.

Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав'язати, а викликати робота я не хотів. Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле. Я сказав:

— Ти ще не загорів.

— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.

— Гонг.

Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався. Йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п'ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.

— Так не піде, — сказав він.

— Що не піде?

— Кинь, Халь. Або справжній бокс або ніякого.

— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!

Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм'як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись. Його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя Зіліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Зід сильного удару я впав на коліна.