Чтение онлайн

— Ні, Ері, — прошепотів я, — ні, це нічого, це минеться…

— Халь! Говори! Говори!

— Що мені говорити… Ері…

. Мій голос трохи заспокоїв її. Вона кудись побігла й повернулася з плескатою пляшкою, знову поливала моє обличчя водою — вода була солона: з океану. «Треба було б чогось випити», — майнула думка; я закліпав повіками, приходячи до пам'яті, потім сів і обмацав голову. Жодної рани, була лише ґуля завбільшки з апельсин, трохи подряпана шкіра, ще добре-таки гуло в вухах, але тепер я почував себе майже добре. Принаймні поки сидів. Я спробував підвестися, але ноги мене не дуже слухалися.

Вона стояла на колінах передо мною, опустивши руки й не зводячи з мене очей.

— Це ти? Справді? — спитав я. Лише тепер я зрозумів; я відвернувся і, хоч у мене нудотно закрутилося в голові від цього руху, побачив у світлі молодого місяця за кільканадцять метрів далі, на краю шосе, чорні обриси глідера й автомобіля, злитих докупи. Голос зрадив мені, коли я перевів погляд на неї.

— Халь…

— Так.

— Спробуй підвестися, я тобі допоможу…

— Підвестись?

Видно, у мене все ще наморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів. Це Ері була в глідері? Неможливо.

— Де Олаф — спитав я.

— Олаф? Не знаю.

— Як це?… Його тут не було?

— Ні.

— Ти сама?

Вона кивнула.

І раптом я страшенно злякався.

— Як ти могла?! Як ти могла?!

Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:

— Я му… сила…

Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя. Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:

— Ері… це ти?

Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор — усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений — лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, — крім незначної вм'ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, — нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад — уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей. Я аж підскочив:

— Ти йдеш?!

Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.

— Ні?

— Ні.

— І ніколи не підеш від мене?

— Ніколи.

Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.

Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від'їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити — спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе;

так само й він — вона не називала його інакше — він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу. Я спитав:

— А ти б пішла зі мною? Вона завагалася.

— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.

Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.

— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?

— Я сказала собі, що… що нічого не станеться.

— Ти знала, що я надумав?

— Так.

— Звідки?…

Вона довго мовчала.

— Може, тому, що я тебе вже трохи знаю… Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:

— Ну гаразд. Ері… але що тепер? Що… буде?

— Я вже тобі сказала.

— Але я так не хочу… — прошепотів я.

— Інакше не може бути, — відповіла вона по тривалій паузі, — хоч зрештою…

— Зрештою?

— Я теж не хочу так.

Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося, а потім відходило. Чому? Не знаю. Вона теж, мабуть, не знала. Було так, наче ми лише перед лицем небезпеки ставали близькими і лише тоді впізнавали одне одного і могли по-справжньому порозумітися. І ніч. І ще один день.

А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно. Невимовне страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.

Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Має, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді. Але, правду кажучи, вже тоді, на пошті, я відчув неспокій, бо це не було схоже на Олафа — таке мовчання; тоді я думав про це лише хвилину і нічого не сказав їй. Наче забув

Хоч ми стали подружжям внаслідок мого безумства, проте, хай це і видасться дивним, ми відповідали одне одному. Наше життя було якось чудно поділене. Якщо наші погляди в чомусь розходилися. Ері вміло захищала свої позиції, але це коли йшлося про загальні питання; наприклад, вона була переконаною прихильницею бетризації і обстоювала її за допомогою аргументів, не запозичених з книжок. Те, що вона протиставляла свої міркування моїм так відверто, я вважав доброю ознакою. Але ці дискусії відбувалися вдень. Говорити при денному світлі об'єктивно і спокійно про мене вона не наважувалась чи, скоріше, не хотіла, боячись уразити в мені людину моєї епохи. Але вночі — немовби через те, що морок якось поглинав чи послаблював усвідомлення того, що я поруч, — вона говорила про мене, тобто про нас, і я радів цим тихим розмовам у пітьмі, бо темрява милосердно ховала моє наївне здивування.

Вона розповідала мені і про себе, про своє дитинство, і в такий спосіб удруге, а точніше вперше, бо ці розповіді були сповнені реальним, людським змістом, я довідався, як майстерно було побудоване це суспільство всебічної, чуйно врівноваженої гармонії. Вважалося річчю цілком природною, що для того, щоб мати дітей і виховувати їх у перші роки життя, треба бути до цього грунтовно підготовленим, а тому існували спеціальні курси; навіть щоб одержати звичайний дозвіл мати дитину, подружжя мусило скласти щось подібне до екзаменів; спочатку це здалося мені чимось нечуваним, але, обміркувавши все, я мусив визнати, що парадоксальними звичаями були скоріше наші, а не їхні — адже в старому суспільстві не можна було збудувати будинку чи мосту, вилікувати хвороби, виконати звичайної адміністративної формальності без певної підготовки, а справа величезної ваги, надзвичайно відповідальна — народження дітей, виховання їхньої психіки — залежала від сліпого випадку й хвилинного потягу, і громадськість починала втручатися лише тоді, коли припускалися тяжкі, а часто невиправні помилки.

Так от, одержання прав на дитину було тепер особливою відзнакою, якою не наділяли будь-кого; далі, батьки не могли ізолювати дітей від їхніх ровесників — утворювалися спеціально підібрані групи хлопчиків

і дівчаток, в яких були представлені найрізноманітніші темпераменти; так звані важковиховувані діти підлягали додатковим гіпнагогічним заходам; навчання дітей починали з дуже раннього віку. Це не було читання й писання, до цього черга доходила значно пізніше;

особливість виховання наймолодших полягала в ознайомленні їх за допомогою спеціальних ігор з основними законами, за якими існує світ. Земля, з багатством і різноманітністю життя суспільства; вже чотири-п'ятирічним дітям саме таким природним способом вбивали у свідомість засади терпимості, співжиття та поваги до переконань і поглядів інших людей, думку про неістотність навіть дуже помітних фізичних відмінностей дітей (отже, й людей) різних рас. Усе це здавалося мені прекрасним, з одним лише, але принциповим, застереженням щодо бетризації, яка була непорушним фундаментом цього світу, його всеосяжним законом. Виховання було спрямоване саме на те, щоб її сприймали як неминучість, таку ж незмінну, як народження або смерть. Коли з уст Ері я чув, як у школах викладають давню історію, мене охоплював гнів, який я ледве стримував. У новому тлумаченні, то були часи звірства і варварського, нестримного розмноження, бурхливих економічних та воєнних катастроф, а безперечні досягнення цивілізації подавалися лише як вияв тих сил і прагнень, котрі дозволяли людям долати темноту й жорстокість епохи: таким чином, ці досягнення нібито мали місце всупереч панівній тоді тенденції жити за рахунок інших. Те, говорили вони, чого раніше можна було досягти тільки ціною величезних зусиль, що могло бути надбанням лише вузького кола людей, до чого вів шлях, усіяний небезпеками, необхідністю самообмеження, компромісами, моральними поразками — усім, чим окупалися матеріальні успіхи, — тепер стало загальнодоступним, легким і певним.