Чтение онлайн

А мама допитувалася:

— І кого маєш там такого близького? На Лідку ти завжди нарікала. Не хотіла навіть у цьому році бути на станції в них… Про Стефу Сидір ти останнім часом теж менше згадувала. Хто там у тебе такий близький, що через нього не хочеш на день більше дома побути? Я не бачу причини, чому б тобі не поїхати полудневим поїздом…

Дарчині очі, рожеві від сліз, молять маму: «Пощади мене, пощади! Я ж не можу тобі всього сказати. Будь чуйною, мамо. Зрозумій, що є речі, про які навіть мамі не можна говорити».

Та мама безпощадна. Страх, щоб Дарка не виявила себе дівчиною без амбіції, робить маму невмолимою. Вона нічого так не боїться, як того, щоб не насміялися з її дитини.

І тут мусив втрутитися татко. Правда, він не розумів Дарки так само, як і мама, проте у справах доброї поведінки він був поблажливіший за маму. В татка питання «личить» чи «не личить» не належали до принципових, і тому він розправлявся з ними простіше.

— Климцю, та дай дитині попрощатися з тими вулицями, що ходила ними колись. Хай подивиться Дарця в останній раз на Прут з Домнику. Хай попрощається з товаришками… Ще й цього жалкувати дитині? Я ж їду з нею. Посаджу її у бухарестський поїзд — про що може ще бути мова? — говорить татко, що слід розуміти так: «Навіть коли б у Дарки був там у Чернівцях хтось, з ким їй спеціально хочеться побачитись, то будь спокійна. Я ж буду там і за всім дивитимусь пильним оком».

— Так? — повертає мама до Дарки своє строге (як не пасує воно до тих пухлих маминих губ!) лице. — Так?

— Ні! — і собі різко відповідає Дарка на питання, якого мама не наважилася висловити словами. — В мене є там одна справа (думала про гурток, щоб перед собою самою не бути негідницею, яка обманює рідну маму), і прошу мене навіть не відраджувати, бо я все одно зупинюся, бо… бо… мушу.

В Дарчиній постаті було стільки непохитності, що мама подивилася на неї довгим, повним догани поглядом і не спитала, яка це справа.

Не спитала, але і взагалі не мала бажання розмовляти більше з таким впертюхом, з таким непокірним, зухвалим створінням, як її старша дочка.

Мама встала й вийшла на кухню. Татко (він, як союзник Дарки, теж мусив почувати себе співвинним) вийшов за нею. Дарка почула, як мама говорила таткові:

— І в кого вона така вперта вдалася? Як камінь. Якщо вже намітить собі щось, то хоч на кусочки ріж — не поступиться…

— Чому ти кажеш — вперта? Вона просто вольова. А в кого вдалася? Не знаю. В усякому разі, не в мене. І слава богу, що не пішла в мене!

Оця перепалка напередодні Дарчиного від'їзду мала й свою добру сторону. Мама й дочка в хвилину розлуки пам'ятали про цю розмову, тому прощання їх було хоч і сердечне, але позбавлене сентиментальності, чому Дарка, правду казати, була дуже рада.

Вона підсвідомо готувала себе до самостійного життя, яке ввижалося їй вибоїстою, засіяною каменюками дорогою. Що ж допоможуть сентиментальні слізки, коли тут треба крокувати у невідоме, зціпивши зуби і затиснувши кулаки?

Побляклими сумними полями нісся поїзд. На ланах не було нічого, крім кукурудзи й картоплі. Загони картоплі, яка своїм фіолетовим цвітом навесні нагадувала квітучу галявину, тепер рябіли проскручуваним висохлим бадиллям, підсилюючи меланхолійний настрій природи. Навіть очерет понад озером вкрився оксамитними коричневими паличками в тон сухому бадиллю картоплі й споловілій кукурудзі.

Одне тільки небо вабило бездоганно чистою темно-синьою глибиною, але й цей вид затьмарювали останні ключі перелітних птахів.

І тільки можливість близької зустрічі з Данком відволікала Дарчине серце од невеселих думок.

Втім, наче забутий мотив пісні, згадалися Дарці слова Улянича: «Коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі».

«Правда, — відповіла йому в думках Дарка, — лише не зразу можна забратися на ту вишку, але я хочу… я мушу… я буду!..»

Коли Дарка з татком приїхали в Чернівці, він поставив справу між ними так, як і повинна вона стояти між добрими колегами:

— Я речі здам на сховище, а ти йди, куди тобі треба… Тільки щоб не пізніше сьомої була вже на вокзалі. А тут тобі двадцять леїв. Може, зголоднієш і схочеш перекусити. Звичайно… гм… наша мамця була б трохи незадоволена, що я так розпорядився, але я думаю… Одним словом, пам'ятай: не пізніше сьомої… В мене ж тут ціла гора справ!

«Варто, — подумала Дарка, — хоч би вже для того родитися на світ, щоб мати такого тата!»

Вона допомогла таткові занести речі до сховища і, доки він здавав їх, подалася до міста.

Тепер, коли мала стільки вільного часу, дивилася на все — вуличний рух, фасади будинків, вітрини, сквери — іншими очима. Коли раніше поспіхом проходила цією вулицею і тому не мала часу розглядатись, то тепер спішити було нікуди.

Закінчувалась дев'ята. Данко сидів уже за партою в класі. Наталка, може, ще не встала з ліжка, а, крім них, хто міг ще цікавити Дарку?

Ішла вперед, пильно приглядаючись до всього.

Привокзальною стрімкою вулицею, яка й досі носила в народі стару австрійську назву Бангофштрасе, йшли безперервним ланцюгом люди, переважно селяни з навколишніх сіл. Строкаті тайстри [60] на плечах на білому полі сорочки додавали мальовничості цьому живому ланцюгові. Жінки, незважаючи на холодну пору, були здебільшого босі. Та хоча й босі, хоч і ноги не в одної були порепані від роси і стерні, як свіжозорана рілля, проте всі вони мали на собі сорочки, густо обшиті бісером та лелітками [61] .

Лише горботки відрізняли в цьому хороводі бідніших від багатших. Заможніші мали на собі горботки добротні, густі, блискучі, з тонкої вовни, перетикані срібними нитками. Горботки ж бідніших були домоткані, грубого виробу, шорсткі й такі рідкі, що підтичка просвічувала крізь них.

З вулиці від шіфи (колись було тут на розі корабельне агентство, і назва так і прилипла до цього місця) пошнурував угору привокзальною вулицею караван швабок з пірамідами кошиків на голові. Це німецькі колоністки, яких на Буковині називають швабами, вирушили на базар з городиною і набілом.

Усі вони, як одна, відрізнялися стрункими, виточеними фігурами. Дарці спало на думку, що надзвичайна граціозність у швабок — це не випадкове явище. Це, мабуть, наслідок того, що їм день у день доводиться носити на голові кошики, часто навіть з банками молока.

Ось вийшов з корчми старий липован [62] з дочкою чи невісткою. Поверх заправлених у юхтові чоботи полосатих штанів мав він на собі яскраво-червону шовкову косоворотку, оздоблену важкими золотистими гудзиками, і солом'яний домороблений бриль. Рідка біла борода віялом розлягалася по грудях. Молода липованка своїми у кілька рядів спідницями, широкими рукавами та яскравою, на потилиці зав'язаною хустиною дуже нагадувала циганку. Тільки кучеряве світло-русяве волосся й сині очі видавали її.