Чтение онлайн

Темпозиметр відлічував секунди. Дев'ять тисяч секунд на земній орбіті, потім кілька місяців розгону до субсвітлової швидкості, а далі кожна година корабельного часу дорівнюватиме рокам, що пролетять на Землі та на батьківщині чужинців. Система Об'єднаного Розуму посилає своїх синів далеко й надовго. Час не має для Системи такого великого значення, як для окремих цивілізацій. Адже існує вона понад мільярд років.

— Прекрасна планета. Вам не хотілося б, навігаторе, повернутися сюди з новим рейсом? На жаль, я не встигну. Старий.

— Неодмінно повернуся, капітане. Обіцяю вам. Правда, на Землі промине близько п'ятнадцяти тисячоліть… Цікаво, на який щабель розвитку стане її людство?

— Певен, що до того часу вони сягнуть у Простір і навіть увійдуть до Системи. А яка ваша думка, Аое?

— Якщо не завадить випадок. Траплялося — деякі цивілізації знищували себе на самому початку технологічної ери. Термоядерні війни та неминуче виродження людства — як наслідок. Або необережність в наукових дослідженнях…

— Я не поділяю вашого песимізму, Аое. До речі, на який термін розрахована дія захисту зони посадки «Сео»?

— П'ятсот років, капітане. Цього вистачить, щоб радіація практично припинилася — я сам встановив реле часу. Потім кільце випромінювачів буде автоматично знищене, а зона знову стане територією для всіх…

— На жаль, нам не пощастило уникнути контакту. Якби не той випадок… Навігаторе, як ви знайшли порушника?

— Дуже швидко. Запеленгував індикаторами — його тіло сильно випромінювало, навіть дивно, що він тримався ще на ногах. А за хвилину з гравітольота помітив вогник. Воїн не покинув свого смолоскипа, капітане!

— Нещасний. Він був приречений на довге й жахливе вмирання, та ще й опромінив би родичів. Гадаю, ви не схибили, і його смерть була легка й миттєва.

— Мені не довелося стріляти. Побачивши мене, воїн не злякався і перший заговорив. Молектронний лінгвіст переклав його слова на нашу мову. Уявити важко, капітане, але цей воїн був певен, що боги карають його на смерть за страшний злочин, — і був готовий загинути. Адже він украв вогонь…

— Украв вогонь?..

— У людей його племені згасло вічне багаття. Він просив у мене, всевладного небожителя… ні, не життя… просив відстрочку, щоб однести вогонь до рідного селища. І я не посмів відмовити, капітане. За дві години він повернувся — і сконав на моїх очах.

— Дивна планета… Дивні люди… Їх чекає прекрасне майбутнє! Ви не знаєте, навігаторе, як звали героя?

— Здається, Прометео… Чи Прометей. Ці земні імена важко відтворити нашою мовою.

Минуло десять місяців, відколи він усвідомив власне тіло, зрозумів, що живий і живе на Землі. Колиска людства, Земля, постарішала на тисячу років, — про це він запитав передусім, і лікар відповів просто: «Тридцяте століття». Та одночасно з жагою життя прийшла Згадка.

Спершу він намагався позбутись суворої гості, вигнати непрохану з голови, тікав від спогадів про страшну невиправну вину в першому житті… Але Згадка була настирлива. Міцнішало тіло, наливалися пружною силою м'язи, він одужував швидко, на втіху лікареві, і давно вже ходив сам далеко до гір, не потребуючи більше допомоги ні людей, ні розумних автоматів. Ноги твердо ступали по зеленій траві, минула смішна боязнь першого кроку: відштовхнешся од Землі — і злетиш у Простір. Він слухняно виконував найдрібніші приписи лікаря, уважно слухав ненав'язливі, тактовні розповіді-лекції про життя людей тридцятого століття — казковий світ його тисячолітньої мрії. Земля невпізнанно змінилася. Він бачив, відчував це в усьому — і в людському гомоні міста, і в подихові вітру над гірською лікарнею, і в безлічі невидимих послужливих речей, що враз з'являлися на його бажання й допомагали здійснити все… крім одного.

Сучасна медична наука і могутній організм колишнього другого пілота «Проліска», здавалося, назавжди стерли печать десяти земних століть з його чола. Тридцять два біологічних роки — такий був тепер його вік — і жодної зморшки. На скронях, правда, сивина, але не роки поклали її. І не роки перешкоджали йому розмовляти з людьми; відлюдним він ніколи не був. Його співрозмовником стала Згадка…

— Звикнете! — запевняв лікар. — Мине рік чи й менше, ви опануєте новий ритм життя і звикнете. Повірте старому, юначе, ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Простору жили довго й щасливо. Щоправда, жоден не повертався на Землю з такої сивої давнини. Та це вже, що кому подобається.

Лікар сміявся і силоміць тягнув його кудись — опановувати новий ритм життя. Він, лікар, нічого не знав про Згадку.

Доводилося зустрічатися з людьми, відповідати на їхні запитання (усіх насамперед цікавила давня історія рідної планети, дивне й незрозуміле життя роз'єднаного людства двадцятого століття, сучасником якого він був тисячу років тому). І на кожне запитання відповідали двоє — він і Згадка… «Пробачте, я забув… я все забув!» — «Не хвилюйтеся, друже. Пам'ять згодом повернеться, адже вас лікують найкращі фахівці Землі». Ні, люди не могли почути безжального голосу Згадки, жодного разу вона не промовила його устами, але сам він чув цей голос повсякчасно… і тому уникав зустрічей з людьми, розмовляючи з нею на самоті.

«Пригадуй!» — наказувала Згадка, і враз перед очима поставало мужнє обличчя капітана й розбитий, пошматований вибухом анігіляторів корпус «Проліска». «Ти не забув?» — гримів суворий голос, і в тисячний раз він відновлював у пам'яті важкий презирливий погляд штурмана Середи…

І в цю, трьохсоту земну ніч, вони були разом. Ось перед ним постали десантний відсік зореплана, невелика десантна ракета і він сам біля розчиненого люка. «Пригадуй, пригадуй, пригадуй…»

Четверо живих лишилися на борту спотвореного страшним вибухом зореплана: капітан, астробіолог Тищенко, штурман Середа і він — другий пілот. Тільки один з чотирьох міг врятувати життя, і одномісна десантна ракета, єдина зоряна шлюпка, була готова до старту з мертвого корабля. Вони разом обчислили рятівну траєкторію, що мала вивести десантника до Сонячної системи, втиснули в не пристосовану для далеких подорожей кабіну останній кисневий регенератор, змонтували анабіотичну установку. Вони разом зробили все можливе, здійснили майже нездійсненне, щоб жив один. Хто полетить?.. На кораблі вирішує капітан.

Xто?.. Поки готували ракету, другий пілот гнав геть це жорстоке запитання, він забув оте слово, викреслив з пам'яті, не існувало такого слова в людській мові. Четверо перенесли на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з пасажирських кают зореплана вцілілі кисневі балони, дбайливо склали в рятівній ракеті стрічки мікрофільмів, зроблених протягом дев'яти бортових років експедиції (важко навіть уявити, що на Землі за цей час минуло близько шести століть!). Четверо працювали до нестями, щоб один з них ступив колись на зелену земну траву. І лише в ту хвилину, в ту невиправну мить, коли капітан наказав летіти Середі, другий пілот «Проліска» втратив себе назавжди…

«Пригадуй!» — вимагала Згадка, і він знову побачив себе в десантному відсіку зореплана. Крадькома підійшов до ракети, похапцем відкинув люк, озирнувся — і помітив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло пілота зіщулилося, і втікачеві здалося, немов хтось інший, а не він сам, сказав його голосом: «Жити!..»

Середа дивився на другого пілота уважно й спокійно, наче перед його очима була не людина, а якась дивна річ, ще не бачена досі й тому незрозуміла з першого погляду. Він роздивлявся на цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, одвернувся, поволі відчинив герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: «Живи».