Чтение онлайн

Ми нетерпляче почали роздягатись. А за хвилину вже забули про все на світі. Ми хлюпались у воді й шалено верещали від захоплення. Ух, як хороше!..

Гастроном, як завжди, відстав од нас і ще вовтузився на березі, охайно складаючи наш одяг під деревом.

— Гастро-о-о-номе! — закричав Тимко. — Сиди ліпше на березі та пильнуй наші штани. Гляди, щоб не вкрали.

Гастроном підійшов до води. Обережно занурив одну ногу і зразу ж відсмикнув — вода здалася йому холодною. Ми зареготали. Я вдарив долонею по воді й оббризкав його.

Гастроном зойкнув і відскочив на пісок. Ми ще гучніше зареготали. Тоді він розбігся і дзвінко плюхнувся у воду. І… поплив. Ми здивовано перезирнулись. Чесно кажучи, ми чомусь були певні, що Гастроном не вміє плавати. Куди йому, такому, плавати! А він, виявляється, вміє. Та ще як уміє! Не гірше за кожного з нас. Гастроном зразу помітив, що ми здивовані, й тут-таки продемонстрував усе своє вміння. Він плавав на вимашку, по-морському, на боці, на спині… Плавав за допомогою самих лише рук і самих лише ніг. І навіть… навіть просто лежав на воді, не рухаючись. І не тонув. Як дерев'яний! Цього вже ніхто з нас не вмів.

Гастроном сяяв, поглядаючи на наші здивовані обличчя. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не мав такого успіху.

Ну, ми дивувалися три хвилини, п'ять хвилин, а потім нам це набридло, і ми продовжили купатися. Але Тимко не міг пережити те, що Гастроном уміє лежати на воді, а він — ні. І Тимко сказав:

— Можеш не радіти. І не задаватися. Це просто ненормально. Нормальні люди тонуть. Це закон. Гастроном тільки добродушно посміхнувся у відповідь.

Ми знову стали бризкатися, плавати й пірнати. Час минав непомітно…

Від довгого перебування у воді я дуже змерз. Я взагалі мерзляк, швидко мерзну. Варто мені навіть у найжаркіший день пробути у воді більше десяти хвилин, яку мене робиться «гусяча шкіра» і починають клацати зуби. Це, мабуть, тому, що я худорлявий. У всякому разі, мама так вважає.

Я збирався вже вилазити з води. А тут Тимко говорить:

— Хлопці, пішли на той бік! Там виліземо і позагораємо. Гайда!

І хлопці попливли. І Гастроном теж. Мені було якось незручно признатися, що я змерз і хочу на берег. Що я, гірший за Гастронома, чи що? І я теж поплив.

Затока в цьому місці була широка, метрів двісті. Я ледве плив. Ноги задубіли і не хотіли слухатися. Руки теж зводило від холоду. Для того, щоб зігрітися, я почав різко й безладно махати руками та ногами. І зразу втомився. Хлопці набагато випередили мене. І тільки Гастроном, який все-таки плавав повільніше за всіх, спокійно пихкав недалеко поперед мене.

Згодом я зовсім знесилів і почав задихатися. З сумом подивився вперед, оглянувся назад. Це було саме посередині затоки. І мені раптом стало так страшно, що аж в очах потемніло. Я збагнув, що до берега не допливу — сил не вистачить. Серце стислося — от-от зупиниться… Я розтулив рота, щоб крикнути, гукнути хлопців на допомогу, але захлинувся і закашлявся.

«Нормальні люди тонуть», — промайнули в голові безглузді слова Тимка.

«Ну все — кінець!» — подумав я.

І в цей час Гастроном несподівано обернувся. Очі його злякано розширилися. У мене був, мабуть, такий вигляд, що він без слів догадався, в чім справа. Повернувся і швидко поплив до мене.

— Тримайся! — сказав він, підставляючи своє плече. Я вхопився. І відчув, як здригнулося його гаряче плече від дотику моєї закляклої руки.

— Нічого! Допливемо! — спокійно промовив Гастроном, підтримуючи мене. — Держись міцніше! До мене одразу повернулися сили. І страх — як рукою зняло. Плисти було легко. Я, мов за рятувальний круг, тримався за плече Гастронома.

Берег усе наближався і наближався. Хлопці вже давно вийшли з води і, нічого не підозрюючи, здивовано поглядали на нас.

— Гей! Чого це ви обнімаєтесь! — гукнув Тимко. Тепер, коли страх уже минув, берег був близько, мені чомусь стало соромно за свою слабкість і не хотілось признаватися хлопцям, що я мало не втонув.

— Ти не кажи їм. Добре? — пошепки попросив я Гастронома.

— Ага. — прошепотів він, — ти тепер сам пливи. Можеш?

— Звичайно! — бадьоро сказав я, відпустив його плече і, стараючись з останніх сил, поплив до берега, удаючи, що це мені зовсім не важко.

Коли ми вийшли на берег, хлопці відразу причепилися — що там у нас трапилось? Я, шалено клацаючи зубами, відкручувався — нічого, мовляв, особливого. Але хлопці не вгавали. І тоді раптом Гастроном, почервонівши, сказав:

— Та це я, я просто мало не втонув. Судома схопила. А він мене рятував.

— Та ну?! — промовив вражений Тимко.

Я остовпів… Я спочатку подумав, що Гастроном глузує. Але він говорив серйозно і зовсім не глузливо. І не встиг я опам'ятатися, як Тимко накинувся на нього:

— Так я і знав! Я ж говорив! От лихо! Чого ж ти не гукнув, нас не покликав? Думаєш, йому одному легко було тебе рятувати?! Дивись — посинів увесь. А разом ми б тебе вмить урятували. От дурний!..

Хлопці всі одразу загомоніли:

— Звичайно!

— Лопух ти, Гастрономе.

— От іще!..

Гастроном стояв, схиливши голову, і ніяково посміхався. Я очманіло дивився на нього. І, знаєте, він раптом здався мені не таким уже й товстим. Слово честі!

Я не витримав і крикнув:

— Стривайте, хлопці!.. Не горланьте!.. Нічого подібного. Це не він. Це я мало не втонув. Він усе переплутав. Я тонув. А Гаст… — я осікся, запнувся на хвилину і вже тихо сказав, — а Толька врятував мене. Якби не Толька….. Справді, ну який же він Гастроном після цього?! Толька, найсправжнісінький Толька! Чуєте, хлопці! І не смійте називати його більше Гастроном.

…Між іншим, я тепер на пляж сам не ходжу. Дехто каже, це тому, що мені здорово влетіло від мами (а влетіло, справді, здорово, і не тільки мені, а всім, а особливо Тольці, колишньому Гастроному — Варвара Дормидонтівна таки все розповіла).

Та справа зовсім не в цьому.

1960 р.

Вони були навіть схожі один на одного. Обидва кирпаті, сіроокі й біляві. Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший.

Дружать вони давно, ще з дитячого садка. Четвертий рік. І жодного разу не сварилися. Всі, хто їх знає, кажуть, що їх водою не розіллєш. Разом вони готують уроки, разом ходять у кіно, разом улітку відпочивають в таборі. Завжди і всюди разом.

І поклялися Олесь і Костик взагалі ніколи в житті не розлучатися. Професію вони собі вже обрали. Будуть моряками далекого плавання. Звичайно, на одному кораблі. Правда, спочатку вони думали стати капітанами, та коли дізналися, що двох капітанів на одному кораблі не буває, вирішили бути штурманами або навіть просто матросами.