Чтение онлайн

Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — питаю.

— Та нє. Ще трохи та й уже.

Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:

— Отут. Бачиш, табличка.

Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

Кукурудза

Сорт Буковинський № 1

Ланка Надії Рень

Площа 8,5 га

— Вірно, — кажу, — це воно.

— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним. І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.

За деякий час питаю.

— Ну як? Скоро вже твій сорт?

— Скоро, скоро, — досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.

— Стривай, не спіши так, — гукаю, — а то я не бачу, куди йти.

У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.

Нарешті знову питаю:

— Ну як? Знайшов?

— Ні ще. Густо дуже, — і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.

— Слухай, — кажу, — ти ставай навкарачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь — кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.

— Ну що? — питаю.

— Та, знаєш, — каже розгублено, — дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.

— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.

Ява зразу повеселішав:

— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.

Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.

Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.

Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.

— Яво-о! — кричу.

— Агов, — здалеку обзивається.

— Давай, — кричу, — назад!

— Давай!

Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.

— Яво! — гукаю нарешті.

— Агов! — чується десь далеко праворуч.

— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.

— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди.

— Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.

— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?

— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.

— Носа твого я посадив.

— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє симиренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

— Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.

— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.

— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.

— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.

— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.

І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.

— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.

— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.

І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало дедалі важче.

— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?

Ява мовчав.

— Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

— А куди? Ти знаєш, куди?

— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.

Ява безсило опустився на землю.

— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.

— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!

— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.