Чтение онлайн

— Ура-а! — закричали Бом Штекс і Бош Бермак. Бом Штекс був дуже задоволений, що так легко домовився про рецепт. А Бош Бермак страшенно радів, що Відівіс-Пампас не дізнався про втечу козенят і не зробив із нього жменьку попелу. Скрикнувши «ура!», він застрибав на одній нозі і заспівав:

Ніхто пе бреше ловко так.

Як Бош Бермак!

Як Бош Бермак!

Ой ля! Тру-ля-ля!

Тру-ля-лю-ля! Тру-л я-л я!

— Ну годі! До роботи! Бо я не встигну спекти торт королеві! — сказав Бом Штекс. — Отам, у тих кадубцях біля печі, масло і мед. Неси й висипай у цю діжу. А я сипатиму борошно.

Все ще наспівуючи «Ой ля! Тру-ля-ля!», Бош Бермак схопив кадубець і з маху перевернув у діжу.

Він встиг проспівати тільки «Ой ля!», а «Тру-ля-ля!» вже не проспівав. Бо з кадубця замість меду у діжу полився… дьоготь.

— Ой! — скрикнув Бош Бермак.

— Що ти наробив? — закричав Бом Штекс.

— Та тільки що це ж був мед, я сам бачив, — виправдовувався Бош Бермак.

— Який же це мед! — закричав Бом Штекс. — Це дьоготь. Оце мед! — і він схопив другий кадубець і підніс догори. Та в нього на очах мед раптом перетворився на дьоготь. Від несподіванки Бом Штекс поточився, випустив ка- дубець з рук, і дьоготь полився йому на голову.

— Вва-вай! — закричав Бом Штекс. — Рятуйте! Що це робиться?

Я знаю! Я знаю, чому це так! Закричав Бош Бермак. — Це все штучки-дрючки Відівіс-Пампаса. Ти ж сам пообіцяв йому солодощі з королівських запасів. От він і забрав мед, а замість меду підсунув дьоготь. Ти сам винен!

— Це ти винен! — закричав Бом Штекс. — Хто сказав чаклунові, буцімто я його кликав. Якби ти не сказав, я б не став зараз просити його про рецепт. Я б ще встиг попросити. А що я тепер робитиму. Як я тепер спечу торт королеві? Це все ти, ковбаса недорізана!

— А ти коврижка недопечена. Ще й обзиваєшся!

— Тельбухи ти свинячі!

— Кендюх ти пересмажений!

Ой, любі друзі, заткніть вуха і не слухайте, будь ласка, цих двох пройдисвітів. бо вони почали лаятися страшенно негарними словами. Хай їм грець!

Давайте-но краще зазирнемо у піч та подивимось, що там роблять наші близнята-козенята. Ми ж за них зовсім забули.

А що їм робити? Лежати і тремтіти. Вилізти ж з печі лячно. Саме це вони й роблять. Лежать і тремтять. Зубами цокотять.

Але стривайте! У запічку почувся тоненький писк: Слухайте, козенята!

Слухайте, ну!

Першим почув Вітя.

— Во… Во… Во… Вовко. — прошепотів він, затинаючись, — чуєш хтось пищить.

— Га? Де?

— Отам… у ку… кутку.

Прислухалися близнята.

З кутка знову хтось тоненько-тоненько пищить-цвірчить:

— Козенята! Агов! Слухайте сюди!

— Га? Що? Ти хто таке? Де ти?

— Я запічний цвіркун Цкіркунчак. Маленький я, важко мене побачити. Але я хочу вам допомогти. Я про вас усе знаю. Мені про вас уночі сьогодні розказали мої приятелі жучки-світлячки. Так от. Єдиний для нас порятунок — пробратися у палац королеви Пуршамії. У великій залі, під королівським троном стоїть скринька, а в тій скриньці чудодійний порошок-потішок. Хто того порошка понюхає, враз засне як убитий. Цим порошком можна приспати кабанюру-стражника і тільки таким чином втекти.

— А… звідки ви знаєте про цей порошок? — недовірливо спитав Вова.

Ми. цвіркуни, про те, що робиться у лісі, у полі, нічого не знаємо, а от що у хатах, у палацах робиться — усе знаємо, бо живемо за піччю, — і все чуємо.

— А… а як же нам пробратися у палац королеви? — розгублено спитав Вітя.

— Справді, це дуже нелегко. Бо коли королева у палаці, вхід стереже вірний охоронець Пуршами Гицельцап. повз якого і муха не пролетить. А коли королева кудись їде, палац так надійно зачиняється, що знов-таки муха не пролетить…

— То що ж робити? — безнадійно прошепотіли близнята- козенята.

— Треба, щоб королева Пуршама сама взяла вас до палацу, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак.

— То що нам? Взяти й попросити її? — мало не заплакали Вітя і Вова.

— Ні.— просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Час від часу королева Пуршама свариться з своєю придворною кицею Мурнявою і тоді наказує привести їй ягнят і бавиться з ними. як з кошенятами. А тоді через день вони їй набридають.

і вона одсилає їх на шашлик, а з своєю кицею мириться. Якраз сьогодні вранці королева розсердилася на Мурняву і сказала, що вона з нею більше не гратиметься, що вона краще гратиметься з ягнятами. І дала наказ впіймати двох ягнят. Але зараз у Пуршамії майже не лишилося ягнят, бо їх щодня ловлять на шашлик для королеви. І от якби ви…

— Але ж ми козенята, а не ягнята, — розгублено перебили Вітя і Вова.

— Вірно. Але неподалік від пекарні «сушарня, у дворі якої сушаться ягнячі шкурки. Натягніть на себе ягнячі шкурки, і слуги королеви подумають, що ви ягнята.

— Але як же нам вибратися звідси, з цієї печі? — уже зовсім безпорадно прошепотіли Вітя й Вова. — Бом Штекс і Бош Бермак одразу ж вас побачать.

— Не бійтеся, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Вони зараз так лаються, що нічого не бачать і не чують. Тільки поспішайте. До сушарні веде стежка попід лісом.

Дуже страшно було вилазити з печі. Але коли треба рятуватися, годі думати про страх.

— Спасибі, дя… — близнята-козенята вже хотіли за звичкою сказати «дядечко Цвіркунчак», але потім збагнули, що якось смішно називати дядечком цвіркуна, такого маленького, що його в темноті навіть і не видно, — як би він не образився і, повагавшись трохи, Вітя й Вова прошепотіли:

— Спасибі, друже Цвіркунчак.

І, перевівши подих, вони вискочили з печі і прожогом кинулися до дверей.

Бош Бермак і Бом Штекс справді так захопилися своєю ланкою, що навіть не звернули на них уваги. І, непомічені, близнята-козенята вибігли на ганок. І тут спинилися в нерішучості. Бо під ганком стояли тітонька Кобила і дядечко Кінь. Вона ближче до ганку, він трохи далі. Тітонька Кобила побачила Вітю і Вову, але підбадьорливо моргнула їм і посторонилась так, щоб їх не побачив дядечко Кінь. Близнята-козенята вдячно глянули на неї і чимдуж побігли з двору стежкою попід лісом до сушарні. У дворі сушарні висіло багато-багато ягнячих шкурок. Вітя і Вова вибрали собі підходящі:за розміром і вскочили у них.

Потім глянули один на одного.

— Ой. Вітько, — сказав Вова, — ти баранчик.

— Ой. Вовко, — сказав Вітя. — ти теж баранчик.

— Ех, зітхнули вони разом. — Ми не баранчики, ми таки справжнісінькі барани. У таку халепу за власним бажанням втрапили. Невідомо ще, чим усе це скінчиться. І взагалі дивина виходить. То ми тікали, боялися, щоб нас не побачили. А тепер нам треба навпаки — старатися, щоб нас побачили і впіймали. Кіно!.. Та ще й так, щоб ніхто не запідозрив, що це ми навмисне піддаємось.