Чтение онлайн

Не вважаючи їх за солдатів, він давав їм по пиці, бив по голові, роками намагався виховувати їх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспішно змагався з ними, безперестану міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків він дивився, як на нижчих істот.

Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кішка та пінчер. Усі денщики, які тільки поперебували в Лукаша, поводились із тими тваринами не ліпше, ніж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь підлоту.

Канарка морили голодом, ангорській кішці один денщик вибив око, пінчера лупили, коли тільки попадав під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицеля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручикові, що пес утік від нього на прогулянці. Наступного дня він уже марширував з ротою на плац.

Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручик завів його до кімнати й сказав:

– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків більше дюжини, але жоден з них не зігрів у мене місця. Попереджую, я вимогливий і суворо караю за будь-яку підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і, не ремствуючи, виконували всі мої накази. Якщо я скажу: «Стрибніть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?

Швейк зацікавлено дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, він утупив свої лагідні очі в офіцера й відповів милим, добродушним тоном:

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.

Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі.

Надпоручик хотів сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:

– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота. Думаю, він не помилився.

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, пан фельдкурат справді не помилився. Коли я служив у армії, мене звільнили за ідіотизм, до того ще й невиліковний. У нашому полку звільнили зі служби двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулиці безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі, пальцем правої руки – в правій. Коли ж ішов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»

Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, аби ясно висловити певну думку.

Він пройшов повз Швейка від дверей до вікна й назад, а Швейк, залежно від того, де саме був надпоручик, рівнявся то направо, то наліво з таким відвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очі й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана-ідіота.

– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Я люблю чесність. Ненавиджу брехню й караю її немилосердно. Ви мене добре розумієте?

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, розумію. Немає нічого гіршого, ніж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він упадав за донькою лісника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини з сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли він ішов на побачення з дівчиною, лісник випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: він, мовляв, збирає квіти, – потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і чимдалі заплутався все більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців». Тоді той лісник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла по суду, і вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмілюсь доповісти: я зробив те і те». А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею завжди пропхаєшся якнайдалі. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я й сьогодні був чесний».

Під час цієї балаканини надпоручик Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, – я їх інакше викладаю».

Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:

– Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як слід, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного заволоки. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один із усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.

На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому й ніде не розповідати про те, що робиться вдома.

– До мене в гості ходять дами, – зазначив він. – Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. У такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню. Зрозуміли?

– Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважались. З переляку вона облила мені спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.

– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.

Жінки були душею надпоручикової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними цяцьками.

Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручика цілих два тижні, аж поки по неї приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми й, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.

Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.

В усіх кутках спальні та їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.

Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі. Надпоручик Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.