Чтение онлайн

— Наче не знаєш...

— Позич у кого-небудь, — порадив Пуголовиця.

— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.

— Та я жду нагоди,— кивнув головою Пуголовиця і додав:— А рибу ми візьмемо…

Я весь перетворився на слух.

— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!

— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?

— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.

— Довго ждати,— похитав головою Ракша.— А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!

— Страшно! — заперечив Пуголовиця.— Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся.— Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?

Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.

— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!

У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.

— А я про тебе подумав... — Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, — Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води...

Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.

— Це ти добре придумав,— повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів.— Спасибі!

— Можу щодня залишати тобі на обід...

— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.— Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!

— От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця. — Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!

— Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.

— Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами,— сказав Ракша.

— А як прочитає хто?

— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.

— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,— засміявся Пуголовиця.

— Пиши.— І він назвав номер.— Сміху буде...

— А чий же це номер?

— Потім узнаєш...

Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!

По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше — негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге — я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив иа машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.

Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.

— А що в сумці, я не бачу,— кокетуючи, промовила вона.

— А хто працює в конторі?

— Ничипір.

— А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось,— впевнено сказав я.

— Але ж він неграмотний,— підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він одніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!

Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці. — То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я.

— Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.

— О! Отого літературознавця? — зрадів я.

— Так.

Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.

Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!

Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.

— Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери «П», бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: «Пуголовиця — злодій».

Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з'єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.

Я знав, що це літера «П», але можна подумати, що це «Н». Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.

Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.

Нараз блиснула думка:

«Ану, спробую тримати олівець у лапі!»

Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі.

«Спробую тримати олівець в одній лапі!» — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.

Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.