Чтение онлайн

— Він найкращий у світі математик. Найкращий фокусник. І краще за всіх розуміє мову звірів.

— Он як! — вигукнув артист у масці кролика. — Це ми зараз перевіримо! Ану, Електронику, відгадай, що я зараз скажу. — І кролик зарикав грізно й страшно, немов він був тигром: — Р-р-р-р!..

— Кваква ква-ква! — підхопила черепаха.

— Няв, няв… — вимогливо нявкнула миша й засичала: Ш-ш-ш, с-с-с…

Глядачі засміялися. А Електроник стояв абсолютно незворушний. Він навіть не усміхнувся.

— Чому він не сміється? — загомоніли артисти. — Ми стараємося, граємо, а він не сміється!

— Бачите, — ніяково розвів руками професор. — Це мій недогляд. Я не передбачив у Електроника почуттів та емоцій. Я гадав, що від них він може перегоріти. Очевидно, я помилявся.

— Проте він зовсім як живий, — загаласували хлопчаки й дівчатка. — В ньому має бути сміх, і усмішки, й веселощі. Вони десь там є в ньому! Тільки він цього не знає!

— Товариші! — вигукнув Сироїжкін. — Давайте розвеселимо Електроника!

І він застрибав на одній нозі навколо Електроника й заспівав щось веселе, що спало на думку:

Електроник, Електроник,

З пелюшок з’явивсь на дзвоник…

Він у нас найкращий лірик,

Математик і сатирик!

Що тут почалося! І майбутні біологи, й кібернетики, й інженери, й лікарі вмить забули про свою велику роль в науці. Вони стрибали, як цапи, махали крильми, як півні, боролися, як ведмеді. Кудкудакали, перегукувались, ревіли, нявчали, співали, показували один одному носи й кривлялися. Хтось боксував з невидимим противником, хтось ходив на руках, хтось балансував лінійкою на носі. Словом, зчинився веселий шарварок.

А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з’явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.

Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це “ха-ха”!

Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:

— Дивіться! Він сміється!!!

Електроник усміхався…

— Ура! — крикнули діти. — Він сміється! Ура, ура, ура!..

І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:

— Ха. Ха. Ха.

Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:

— Ха-ха-ха-ха-ха!..

Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:

Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.

Двори й будинки дивовижні там -

На дахах — квітки,

На клумбах — кульки,

І музика лине з фонтанів,

Па деревах скрипки,

На вулицях диваки.

Бабусі там грають в скакалку,

Дідусі біжать, мов хлопчаки.

Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.

Ті палицями крутять, як диригенти,

І вибивають музику з усіх садових лав.

Там Сонце і Місяць назавжди здружились.

Там зорі виблискують вдень і вночі.

І усмішки сяють.

Сміються дівчатка.

Регочуть хлоп’ята.

чІ сміх — немов грім.

Веселощів, радощів вистачить всім.

Хай живе сміх! І геть антисміх!

І всі довкола Електроника підхопили:

— Хай живе сміх!

А потім довго аплодували авторові.

Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:

— Вірші — найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.

— Ти найкращий у світі поет, Електрошо! — переконано відповів Сироїжкін.

Академік Немнонов відвів убік Громова.

— Відверто кажучи, Гелю Івановичу, — промовив він, — я тільки зараз зрозумів, яка цікава істота ваш Електроник.

— Уявіть, і я про це раніше не здогадувався, — жартівливо відізвався Громов і приклав палець до губів: — Тс-с… Тримайте це в секреті.

І в ту ж мить їх оточили діти. Вони хитро поглядали на вчених і мовчали.

— Що? — спитали разом професор і академік.

— Бачите, Гелю Івановичу й Семене Семеновичу, — сказав Таратар, — у школярів є до вас велике прохання. Раз усе так сталося, залиште Електроника нам… Не обов’язково йому повертатися в чемодан…

Десятки очей, які горіли благанням, просьбою, чеканням, були звернені до Громова.

— А що він робитиме у вас? — примружився професор.

Сироїжкін відчув, що настав час йому сказати слово. Дуже важливе слово, від якого залежить доля друга. Він ступив уперед:

— Електроник допомагатиме вчителям! Навчатиме нас. Прийматиме екзамени. Гелю Івановичу, ви ж знаєте, який він чудовий математик.

— Я згоден! — просто сказав Громов.

Сергійко просіяв.

А кібернетики дуже зраділи:

— Ура! Електроник наш!..

— Одну хвилинку… — Академік підняв руку. — Іноді ми запрошуватимемо Електроника до Інституту кібернетики. Нам треба радитися з ним у деяких важливих питаннях.

Ви не заперечуєте?

— Ні-ні! Не заперечуємо!

— Тепер лишилося тільки піймати червоного лиса, — промовив професор, нахилившись до свого колеги. — Адже не можу я чекати, коли він сам зламається! Треба його перехитрувати…

Дівчинка у блакитному платті стала перед Громовим, подивилася йому в очі, сказала:

— Гелю Івановичу! Ви подарували Електроника кібернетикам. А як же ми, хіміки? Чи не могли б ви зробити нам Електроничку?

Вчені переглянулися, засміялися.

— Послухай, Майко! — безцеремонно звернувся Макар Гусєв до блакитної дівчинки, ніби знав її сто років. — Приходь до нас. Ми всі дружитимемо з Електроником.

— Можна? — запитала Майя чомусь у Сергійка, який щось шептав Електроникові.

У Сироїжкіна навіть дух перехопило від такого простого запитання. І тільки-но він хотів підтвердити те, що вже сказали, радісно спалахнувши, його очі, як знову втрутився Гусєв: